— Любов, казала вона, жорстока сила. Вона розриває жертву, як лев козу. Нема милосердя. Це стихія. Можете бути багаті, вчені, мудрі, великі сильні — нема вибору. Чим ви сильніші — тим безсиліші. Це такий же закон, як закон гравітації. Не можемо його обійти. Ви маєте також свої клопоти.
Це було сказано тоном великої пєреконливости, що виривалась з тіла, мозку, кости, серця, я не мав відповіді, лишень стверджував згоду мовчанням. — Можна цього й не мати, — казала вона після перерви, занурена сама в собі з поглядом впертим у полум'я ватрана, але це не значить, що це не так. Великі трагедії побудовані на істинах, а ними є великі почуття. Знаю і ваші клопоти, о, я їх знаю. і не тільки те, що ваша мати вмерла з голоду "великих ідей"… Ви самі голодні якоїсь правди і може ви її — хто знає — знайшли разом зі мною. Ми мали індію, ми мали Маркса… Кого, кого ми не мали. Але не тільки Колюмб відкривав цю землю, її відкривали Кід Рінго, доктор Голидєй Бет Местерсон. Може ви знаєте такого дивака Коннела — єпископа англіканської церкви. Він хотів схрестити Христа, Маркса, Леніна, Дзержинського і створити гібрид модерного суперхристиянина пристосованого до клімату занепадницької Европи нашого часу. Чи ви помітили що змішавши любов і ненависть ви можете створити новий атом доброчинности. Наша доба не любить просто милосердя. Вона заміняє його системою УНРА, іРО, ОН, поєднанням Сталіна, Ель Капоне. Це все перетворення й перетворення субстанцій духа від епохи в епоху. Може ви бачили в Каїрському музеї мумізовану голову фараона Рамзеса Другого, а разом з цим може знаєте святиню Нубійського Нілу Абу Сембілу, де висічені з каменю чотири голови цього ж володаря. Мум'я й камінь це така ж синтеза, як і Будда та… скажемо. Вінстон Чорчіл. Кажете — боротьба кляс. Це те саме, що мумія фараона. Це боротьба за тривання, за силу, за збереження. Маса каменю чи маса людей вимагай утривалення.
Наші розмови повторялися, переходили з теми на тему. А головне, шукали, як вона казала синтези. Поєднання минулого й сучасного. — Люблю свіжість думання, казала вона. і свіжість мешкання. Моя берлога занадто запорошена.
— Ці порохи варті терпеливости, — зазначував я.
— Можливо. Але коли це лиш історія…
— Наша країна ще не має історії. Ви напевно ще пам'ятаєте піонерів Торонта.
— О! Розуміється. Багатьох, — оживилась вона.
— За тисячу років…
— За тисячу років! — перебила вогіа мене. Ви думаєте? Тепер кожний місяць — століття.
— Наша історія закроюється на довгу мету. Це буде імперія надземних, поземних і підземних доріг, гангарів, полярних гаражів, міжплянетних летовищ. Генеральний штаб атомової доби.
— О-го-го! — Я не знаю, я не знаю. Це вже будемо не ми, мій милий друже, — казала вона, заплющивши очі, ніби намагалася щось уявляти.
— А чому не ми? Ваші предки освоїли цю землю і надали їй стиль і тон. Добрий стиль і добрий тон, — казав я.
— О ви! О ви! Ви мрійники. Але я вам вірю. О, я вам вірю! Скажіть… Яку ви любите музику? — несподівано запитала вона.