— Гріга, — відповів без надуми я.
- і я також. Зайдете до мене — почастую вас "Пер Гінтом". Наші люди не завжди вас розуміють.
— А чи їм конче треба нас розуміти. Важливіше, щоб ми розуміли їх. Вони нам нічого не боргують. і їм не конче треба відчиняти нам всі двері, буде краще, коли ми навчимося відчиняти їх самі. Наша стара Европа зобов'язує, вона навчила нас зарозумілости.
— Не нарікайте на вашу стару Европу, — казала вона.
— О, ні! Це не нарікання. Це чванство. Вибачте. Ці розмови, кажу, повторялися і стали необхідністю наших взаємин, інколи при цьому була також Катруся, яка уважно до всього прислухалася, але сама не забирала слова. Тітка Ен своєю маєстатною незалежністю викликала у Катрусі почуття незаперечного авторитету, але разом з цим її мовчазна покора була великою її перевагою, можливо, над нами всіма.
В кожному разі, вони любили моє товариство, а я любив їх, лишень я не мав для цього вистачально часу. Наші рідкісні зустрічі були приємним відсвіженням наших взаємин, але поза тим я по старому любив свою егоїстичну самоту, виповняв нею весь свій простір, розбавляв її музикою і згадками про Лену, з якою від весни обірвались усі контакти. інколи ця її вічна присутність у моїй пам'яті ставала для мене обтяжною і я вже шукав можливости її забути. Вона напевно вже стала матір'ю того "янголятка" і напевно її наставления до мене змінилося. Весь той гльобальний, універсальний і абсолютний простір, який ліг між мною і нею, давав вистачально спроможности заглушити наші старі болі.
Вона відійшла до Европи і тим самим розчинилася у тому ностальгійному світі. Тепер це лиш спогад, що з кожним днем все далі і далі віддаляється у простір часу. Пригадую Европу з останнього враження — затока Ля Манш повита серпанком першої осени, розторощений Гамбург і далекі береги Британії, яка видавалась втомленою, зачарованою, заморською царівною… А разом біль, і туга, і розпач. Відчував, як рвалось коріння тисячоліть в глибинах мого єства з переконанням, що моє вигнання в ці простори океану закриє назавжди дороги назад. Чи моя Лена зможе їх відкрити? Чи наші тисячоліття минулого не потягнуть нас за собою? Вона ж у тій своїй землі предків, з тим своїм "янголятком".
І враз, не хотілося вірити, коли одного вечора, прийшовши з роботи, я знайшов у своїй поштовій скринці чималий конверт летунською поштою, адресований зі Стокгольму, самий вигляд якого викликав у мене пропасницю. Щастя, що поблизу не було Катрі. Я нетерпляче розірвав конверт у якому, крім листа, було багато витинок зі шведських газет і який, з величезною виразністю, нагадав мені Лену навіть, здавалось, її запах. і писала вона дослівно таке: "Коханий Павле! Не знаю, як почати, що почати, але знаю, що мій довгий, впертий терпець урвався і я мушу Тобі писати. Тужу за Тобою, як тужила завжди, а віддалення, якого я шукала, як ліку, спричинило лишень загострення болю. Здалека наше минуле видається казкою, а наша остання зустріч під тими яблунями, які в моїй уяві цвітуть завжди, лишається незабутнім сном. Я мусіла тікати, бо боялась гістерики, мій добрий чоловік терпів тяжко, і ми погодились на цю розлуку, як курацію. Я обіцяла йому "поправитись".
І мала чималий успіх… У Стокгольмі мені вдалося організувати виставку (довідаєшся, як що зможеш зрозуміти, з газетних витинок), пізнала багато цікавих людей і все, здавалось, гаразд, за вийнятком… Але я тримаюсь, змагаюсь, терплю, не здаюсь. Ти знаєш, яка я нерозумно вперта.
Привіт МОЇМ яблуням. Напевно давно одцвіли і вродили червоні, червоні — хотіла б вкусити. Озвися! Вічність Тебе не чула. Твоя завжди — завжди Твоя, неможливо Твоя! "Ніколи не забуваюча"!"
Після цього, що мав робити? Піти й повіситись? Що сказати Катрусі? Як зустрітися з тіткою Ен? Як віднайти рівновагу? і що це за така пошесть загніздилась у моїй природі? Лист прийшов сливе напередодні славетного балю інженерів у тому знаменному готелі Роял Иорку, на якому я і цього року невідмінно мусів бути, на цей раз з Катрусею. Лист прибув вчасно. Куля далекого прицілу. Атентат на мій спокій.
VI
Але все таки ми з Катрусею танцювали на балі інженерів, тітка Ен виряджала нас на цю імперзу з такою увагою, ніби від цього залежала майбутність всього людства. Вона дмухала, чарувала, вимовляла закляття… Катруся мала широку, рожеву, брокатову сукню і нагадувала чи не саму Марлен Мунро, а я пишався новеньким вечоровим, чорним одягом з сліпучо білою маніжкою і виглядав не гірше міністра їдена в часи його молодих років. А коли ми виходили з дверей будинку тітки Ен, де на нас чекав мій освітлений "Меркурій", ми виглядали, як королівська пара, яку має вітати салют гарматніх сальв. Коли ж їхали заповненою машинами автодорогою в напрямку Торонта, Катруся сиділа поруч мене, як зачарована принцеса, яку чарівний принц визволив з лабет заморського царя Салтана і віз під вінець. Вираз її блаженного обличчя зраджував гордість, щастя і безпечність. Я вдячний долі, що відомий постріл зі Стокгольму не заторкнув її зачарованости, мені пощастило обійти цю подію мовчанням, а самий мій ліричний, розгублений вигляд не викликав підозріння. Чи мав я моральне право на цю дволичність, хай вирішають боги небес.