— От і лихо нам буде, коли табір здобудуть. Добре радив дід Кіндрат, щоб сьогодні в поле не виходити.
— Найкраще було б зробити вилазку та наскочити на них ззаду.
— Нас замало для цього. Обернуться та й нас розгромлять, у нас і коней катма. Воно б краще відбити наших коней, вартових татар небагато, і з цими певно дамо раду.
— А що з кіньми робитимемо? До городків не заведемо.
Краще почекаймо. Коли їх від табору проженуть, ми їм заступимо дорогу і переб’ємо.
— А що буде, як вони наш табір здобудуть. Тоді, вертаючись, так довго держати нас будуть в облозі, аж ми через брак води здамося. Найкраще буде, коли ми звідсіля виб’ємось, відіб’ємо наших коней і втечемо в ліс.
Всі з цим згодились. Кілька сміливіших вийшли з городка, та раптом татари, що лежали в траві, почали на них стріляти і декого поранили.
— От прокляті, яке вигадали! Треба сидіти без діла і вичікувати кінця.
Головна татарська сила підступила під табір. Тут уже знали, які гості йдуть, бо чути було рушничні постріли з поля. Ті, що працювали в лісі, покинули все, поспішили в табір, юзи поховали в лісі в кущах. В обороні багато помогло уходникам те, що понавозили вже чимало дерева на будівлі.
Цим деревом вони зміцнили боки табору. Поки татари сюди наспіли, він був захищений з усіх боків. За цими стінами стояли уходники з рушницями та луками. Татари з бердишами, списами, а то і з ломаками та дрючками. Вони позлазили з коней, підійшли під табір та пускали хмару стріл, які запинались у грубому полотні шатер. Потім бігли в наступ. Їх привітали густою стріляниною, поки не відбили.
Вони завертали, гуртувалися знову і летіли з великим криком. Потім спинились на віддалі рушничного пострілу і, либонь, загадали виждати до ночі.
Саме серед тої стрілянини, яка довго продовжувалась, вийшов Тарас з шатра з рушницею. Його зустрів отаман.
— Образив я тебе, сину, вибач мені, ти казав правду.
— Де мені ставати, батьку.
— Я мав би для тебе іншу роботу, Тарасе, та мені тебе шкода, тільки що ніхто цього так не зробить, як ти, бо ти найпроворніший.
— Я слухаю.
— Це дуже небезпечно. Треба б дати знати на городки, щоб зробили вилазку і вдарили на татар ззаду. Такий удар їх найбільше збентежить. Я знаю, що вони городків не взяли, бо вони би зараз горіли, а то стоять цілі.
— Добре, я піду, але коли б я не вернувся, то заопікуйтеся моєю сім’єю, бо вона вже нікого не буде мати.
— Про це нема що й говорити, — хіба ж ми не піклуємося про них, хоч би для пам’яті твого батька?
— Отож я йду. Лише нічого мамі не кажіть, бо я знаю, що мене не пустила б. Для громади треба все зробити.
— Хай тебе Господь супроводжує.
Тарас поклав рушницю і пішов з одним ножем, що в нього стирчав за поясом. Роздивився, де стоять татари, непомітно вислизнув з табору другим боком та зараз зник у траві. Йшов хильцем, то знову повз по землі, підводився обережно, розглядався, то знову падав на землю і прямував у поле до городків. Коли так відпочивав, почув у траві шелест; за ним показався Гривко і приліг біля нього.
— Добре, Гривку, що ти побіг за мною. Тяжка робота нам випадає, та, може, ми й не пропадемо.
А Гривко дивився і наче розумів, що Тарас говорить.
Відпочили трохи й пішли далі. Тарас думав над тим, як добратися до городків, він бачив, як там крутилися татари.
Тарас зайшов у таку високу траву, що не треба було схилятися. Для безпеки він зняв шапку. Та відразу побачив перед собою тільки що зоране поле, де вже не можна було сховатися. Поля цього було кілька гонів. «Тепер уже бачу, що лише Гривко до городків добереться, а я хіба в мишу перекинуся», — подумав Тарас.
Він присів у траві на краю левади і прикликав до себе собаку.
— Ти, Гривку, розумна тварина, — казав, гладячи його по голові.
Він прив’язав свою шапку Гривкові до шиї.
— З цим підеш он туди, до городків, проберешся поміж татар.
Гривко лизнув Тараса по лиці і помчав стрілою борознами зораного поля. Він обминав гурти татар, поки не добіг до першого городка. Став під дверима, дряпав кігтями і скавулів. Уходники відчинили двері, і пес скочив туди та почав до всіх ластитись.
— А от дивіться, та же це Тарасова шапка. Він десь тут недалеко.
— Нам конче до нього добратись.
— Треба зважитися на вилазку.
— А може, Тарас уже в неволі у татар.
— То тим більше, треба негайно відбити. Коли б тільки не лише ми самі вирвались, мов Сень з конопель. Даймо знак іншим городкам.
— Та як?
— Послати Гривка з тією самою шапкою.
Відчинили двері і випустили Гривка, показуючи йому найближчий городок. Гривко не гаявся, обійшов так усі городки. Тоді на покрівлях городків показалися голови уходників, які перекликалися: