Надійшов Клим Сокирка і перев’язав Недоїдкові рану.
Олена, побачивши сина таким знеможеним, дуже налякалася. Люди їй розказували, що сталося.
— Ой Тарасику, з вогнем ти граєшся. На кого б ти нас, сиріток, лишив, якби тебе не стало?
— Годі, мамо. Я йшов рятувати честь усієї громади перед цим пройдисвітом!
Всі дуже раділи, що Тарас, їх дитина, не дався, а втер носа чванькові, зайді. Про Тараса говорило все село, а вже найбільше радів з цього його побратим Трохим, котрий трохи не вмер зі страху, як Тарас став до двобою з харцизом. «От і добре сталося, — думав Тарас, лежачи на постелі, — поки та шельма вилежиться з рани, будемо мати спокій». Він послав брата Андрія по Трохима. Але Трохим пішов сам Тараса провідати.
— Усе село про тебе, Тарасе, говорить та славословить, аж любо слухати!
— Я знемігся дуже і, либонь, треба буде якийсь час перележати. Але ти пильнуй і не спускай його з очей. З того, що я вчора почув, видно, що над нашим селищем висить велике нещастя.
Тарас прикликав Трохима ближче і розповів йому все.
— Треба зараз старшині сказати.
— Саме не треба. Я мушу щось більше довідатись. Не знаю ще, що інші татари думають, чи підуть за його намовою. Ти наглядай за ним, а як що помітиш, давай мені знати. Чи вчора і передучора не було нічого?
— Ні, ходив лише тоді, як тебе кликав. Здається, що й тепер не піде, поки з рани не вилежиться, і я матиму спокій; напевне цієї ночі він у степ не піде.
Недоїдок ходив з перев’язаним лицем до вечора, потім повечеряв і пішов у повітку спати. А коли Трохим підвівся на своїй лежанці, то побачив, як Недоїдок поплівся до татарського шатра. Трохим збирався бігти до Тараса, як той саме йшов до нього.
— Я тобі, Трохиме, ще одне маю сказати.
— Скажеш опісля, а тепер іди слухай, бо юда знову пішов до своїх.
Тарас не говорив уже більше нічого, а, обережно ховаючись, пішов до шатра. Він іще побачив, як перев’язана рушником голова Недоїдка схилилася при вході до шатра і там пропала. Кілька стрибків — і Тарас досягнув шатра та приліг скраю. В шатрі був гамір, поки татари не пізнали, хто прийшов.
— Чого так довго не приходив?
— Не було потреби. Ви вже знаєте все.
— Подряпав тебе котик… Я б з ним так не церемонився, а від першого разу роздер би його, мов жабу.
— Я його шкодував. Вбити його — це значить, що яких двісті дукатів у болото викинути, та й своє життя наражати, бо тоді уходники мене певно вбили б… Те, що я йому пообіцяв, його не мине, а тоді моя рана буде добре заплачена.
— Як же ти думаєш робити далі?
— Коли Аллах нам поможе, то буде нам з цього велика користь. А поможе він, коли ви добре будете держатись. Ви подумайте, що тут без великого труду така буде користь: здобудемо худобу, вівці, коні, хліб, а найбільше ясир. І кожний з нас, вернувшись додому, не буде в Криму горювати. Я незадовго видужаю з рани, а тоді піду вартувати на фігуру і зроблю так, як вам уже казав. З нашими я вже домовився: половина здобичі для них, половина для нас, а нею то я з вами поділюся. Ну, згода?
— Ми тут усі були б згідні. Ми, що тут є, бо тому псові, що його Максимом прозвали, цього говорити не можна. Той уже став джавром душею і тілом, полюбив їх, мов своїх.
— Не так їх, як молодицю Настю-вдову. Він хоче на ній женитися, — каже Осман, — і ми це знаємо від нього самого.
— З Максимом я сам справлюсь, і то незадовго!..
— Коли ні, то й так йому не жити, як ми село візьмемо.
За те, що він відрікся пророка, жде його люта смерть.
— На це я не можу чекати. Я й так мусив змінити своє лице, щоб він мене не пізнав. Добре, що його тут не було, як мене привели.
— Коли ж це має статися?
— Тоді, як я цілком піддурю цих християнських цапів, як мене приймуть до громади. Для того в мене є трохи золота. Тоді я почну ходити на фігури вартувати. Це вже за кілька днів станеться. Я вже показав їм свій хист, я пощадив того хлопця. Всі знають, що моя рана — то тільки через неувагу. Побачите, що мене незабаром приймуть, та ще і яку дівчину або вдову засватаю. Отож нема чого довго говорити. Скажіть іще раз, чи всі ви згодні?
— Ми були б згодні. Те, що ти нам призначив робити, то невелика штука, але я, правду кажучи, не дуже тобі вірю, ти можеш легенько і нас зрадити, а тоді нам неминуча смерть…
— Як ти смієш таке говорити? Хіба я не правовірний муслем? Хіба ж ти, Османе, не бачив, як я на хреста плював?
— Все воно гарно, але я вже тут бачив, як ти хрестився. Може, ти так нас заманюєш? Поки я не переконаюся, що наші недалеко і що вони тебе сюди вислали, то таки не повірю. А коли б ти нас хотів зрадити, так пам’ятай, що не жити тобі, ще поки мене на кіл настромлять. Я мушу бути в степу і бачити наших… Це хіба аж тоді можливо, як я буду вартувати на фігурі. Попробую взяти і тебе з собою, а ні, то ти якось прокралися за ворота непомітно в степ.