Максим засміявся.
— Оце вигадали! Я вирвався від праці, і товариші — нас є чотирнадцять — мене прикривають. Та увечері при перевірці, як ми з роботи вертаємось, моя відсутність виявилася б. Тоді здогадалися б про якусь зраду, і ви села не здобули б.
— Правда, — казали татари. — Як хитрощами села не здобудемо, то не вдіємо нічого. Минулого року дві тисячі наших нічого не вдіяли.
Максим був певний, що з ним нічого не станеться.
Попрощався з татарами і зник у лісі. Прийшов під дуба, де сидів Тарас.
— Ходімо, все добре.
— Чи мені так здавалося, чи ти справді налякався спочатку.
— Не здавалось тобі, а я справді боявся за тебе. Якби так були татари пішли в ліс і знайшли тебе, то ти пропав би.
— А хіба ж я по-татарськи погано балакаю?
— А все ж не так, як татарин, і зараз тебе пізнати.
Треба вродитись у татарському улусі, щоб добре по-татарськи говорити.
— А ти за себе чого боявся?
— Бо я подумав собі, що тут уже міг бути Осман, а тоді я б сам себе зрадив.
— А скільки їх?
— Казали мені, що п’ятсот. І я так думав, бо більша сила не могла б так довго у степу ховатися, щоб її не помітили. А що їх так мало, тому не зважаються здобувати села силою, лише хитрощами. Тепер подумай, що то буде, як вони вийдуть на майдан і почнуть злазити з коней, а тут з усіх хат та закутин посипляться на них стріли, кулі й каміння, а потім ударять на них списами та дрючками…
— А каміння звідкіля візьмемо?
— Ну, буде й каміння, побачиш.
Вони вернулися до села аж надвечір. Зайшли непомітно поза хати і сховалися в хаті Журавля. А коли той вернувся додому, то дуже радів з того, що почув. Аж руки потирав.
— От ми їм справимо празник, що надовго відхочеться на нас нападати… Тепер скажи мені одне, Максиме: чого ти такий завзятий на своїх земляків, що аж вірити не хочеться?
— Мені ніколи не будо до серця грабіжництво і тяганина. А тут між вами я побачив ваше тихе хліборобське життя, і воно мені сподобалось. І ваша віра мені сподобалась.
— І вдова Настя, — докинув Журавель.
— А хоч би й так. Якби ви йшли з грабежем на Крим, то я б вам не допомагав. Але як тут у вашому тихому селі грабіжники не дають вам спокою, то хай їм усячина.
— Я бачу, що ти вже наш, Максиме, душею і тілом.
Лиш допильнуй, щоб потурнака живого впіймати, то вже буде з тебе.
— Зараз на хрест побожуся, що не втече.
— Ідіть спати, а завтра не показуйтеся, поки я потурнака на фігуру не пошлю.
Даремно шукав Трохим Тараса. Недоїдок тої ночі знову ходив до татар змовлятися. Трохим не бачив Тараса цілий день і був за нього неспокійний. На його лежанці лежав Гривко і махав хвостом. Відтак помітив Трохим, що Недоїдок ходив до тої повітки, де звичайно спав татарин Максим, відтак лазив на оборіг з сіном і там його не знайшов. «Я тебе завтра буду мати — не втечеш», — подумав собі харциз і погрозив кулаком.
На другий день Журавель устав дуже рано і ждав Недоїдка на майдані.
— Сідай, небоже, на коня, візьми харчів на два дні, поїдь у степ геть аж за фігуру і роздивись гаразд, чи нема де близько орди. Ти чоловік бувалий, то й найкраще це зробиш, бо всі татарські штуки знаєш, а з нас нема нікого кращого за тебе. Коли б дещо помітив, то зараз вертайся й забери з собою вартових від фігур. Коли ж буде все спокійно, то лишись на фігурі, поки тебе не змінять.
— Я поїду, але сам боюсь, бо не дам ради. Та й як воно буде, як я зміню одну варту на фігурах, а інші залишаться! Хай би так поїхали зі мною ще Тарас і Максим, обидва вони хитрі, як чорти, можна на них покластися.
— Еге ж, еге ж, я тобі забув сказати, що вони, лише на світ заносилося, поїхали в степ з тим самим, що й тебе посилаю. Ти їх певне в степу зустрінеш…
— Певно, ми зустрінемось… Далебі! З такими людьми вартувати аж любо. — А собі подумав: «Я там зараз одному скручу в’язи, а другого в пута та й передам татарам на задаток. Хай посмакують, які в цьому селі гарні горішки ростуть».
Він був дуже з цього радий, сів на коня, взяв рушницю, ножа і вихором погнався в степ. Він розглядався по всіх усюдах, гнався, мало коня не заморив, розпитував у вартових при фігурах, та ніхто тих двох сьогодні не бачив. «А що, як вони погнались за ліс і там татарам у зуби попалися», — думав собі Недоїдок і поскакав до орди.
І тут їх не було. Вчора приходив сюди татарин Осман, а більш нікого не було. «Шельма той Осман, — думав Недоїдок, — таки не повірив мені. Ну, хай йому, воно й ліпше. Але вчора не згадав мені про це ні слова». І вже голосно мовив:
— Я не питаю про вчора, а про нині.