Підстароста поглянув на Тараса, що, мов той дубок, стояв випрямившись. Згадав собі розмову з ним при воротах і зараз пом’якшав.
— Я, панове, так зле не думав. Певно, ніхто не схоче воювати зі своїми людьми. Я лише так прошу, дайте бодай на знак, що ви до черкаського староства належите. Я знаю, що ви не відмовитесь.
— Ми б не відмовились, — сказав Муха, — бо, слава Богові, у нас усього доволі. Та коли ти, пане, кажеш, що це мусить бути знак нашої приналежності, чи залежності, чи там підданства, то ми не дамо ні стебла. Ми жодного пана над собою не визнаємо, хіба Бога, та й нашого старшину. Вертайся, пане, звідкіля приїхав.
Підстароста зміркував, що по-дурному вибалакався і програв справу.
— Та чейже мені і моїм людям не відмовите в гостинності та дасте шматок хліба, не проженете нас у степ, мов собак.
— Це вже інша справа. Будьте нашими гістьми, відпочиньте, скільки вам схочеться… Накажи, Тарасе, відчинити ворота та розмісти гостей по хатах. А ми поки що поїмо хліба-солі, бо ти, пане, либонь, голодний, та поговоримо про таке, за що не треба сперечатися.
Тарас пішов порядкувати, а тим часом у хаті Мухи пригощали підстаросту, і зав’язалась мирна розмова.
Тарас пропустив старостинських дружинників і почав пригощати. Тут була невидана річ приймати гостей з далекого світу. Посходились черкасці, що восени переселились сюди, і почали розпитувати про своїх знайомих.
XIV
На другий день рано зробився в селі великий рух, коли втомлені гості ще спали. Саме поприбігали вартові від фігур з недоброю вісткою, що в степу показався великий татарський загін і сунеться в цей бік. Журавель з Тарасом вийшли на вітряк і там з-під покрівлі побачили, як один за одним горіли їх городки в полі. Під цю пору нікого там не було. Степ закрила орда чорною плахтою, аж страшно було глянути.
Старий Кіндрат Муха увійшов у кімнату, де спав підстароста.
— Вибач, пане, що я не дав тобі виспатись. У нас пригода сталася. Яке щастя для тебе, що ти не спізнився, бо був би ти вже й не доїхав сюди. На наше село велика орда наступає.
Сьогодні будемо мати гарячий день, а ти зі своїми людьми не відмовиш нам у помочі.
Підстароста спав твердим сном і довго не міг отямитись, що з ним робиться і де він. Та як зрозумів, про що йдеться, дуже злякався. «Ох, халепа!» Нащо йому було на таке пускатися? Тепер доведеться або пропасти, або в путах у ясир мандрувати. Він зараз схопився і вибіг надвір.
— Не знаєте, де мої люди? — питав уходників.
— Не турбуйся, вони зараз посходяться, а ти, пане, накажи, щоб ставали разом з нами.
— Усе я зроблю… Та скажіть, чи не здобудуть татари села?
— Дотепер не взяли ні разу. Нас свята Покрова заступає, та й тепер нас не лишить. — Муха показав на церкву, де зійшлись люди, і звідсіля чути було спів: «Під твою милость».
— Роз’їздів не треба вже розсилати, — каже Журавель до Тараса.
— Певно. Хіба ми звідси погано бачимо? Ти, батьку, залишишся тут, стеж за рухом орди, в котрий бік піде наступ, а я йду порядкувати внизу. Пришлю сюди дітваків, а ти перекажи мені, що помітиш. Я стояти буду під церквою, там мене знайдуть. От що: ми забули про наші стада на межиріччі. Треба б їх захистити, а то хижаки заберуть. Я пережену стада в ліс.
— А може б у село?
— Не можна. Падатимуть стріли, поранять, все налякається і бешкету наробить. А в ліс підуть татари аж тоді, коли візьмуть село, — та тоді нам уже нічого не треба.
— Роби, як знаєш. Я тут пильнувати буду, а коли татари почнуть наступати, то і я піду в бій, а тут поставлю когось іншого.
Тарас зійшов по драбині з верху вітряка і побіг на майдан. Зараз послав до пастухів і наказав заганяти стада в ліс з півночі. До лісу було найближче, і він лежав з другого боку села, куди татари не могли бачити. «Бог буде для нас милостивий, — думав собі Тарас. — Хоч першого разу орда була менша, ніж тепер, — та що ми тоді мали?»
Підстароста, коли побачив той спокій та порядок на майдані, як уходники збирались, озброєні, в гуртки під проводом десятників, як кожний гурток відходив спокійно на своє місце, не мало здивувався. Такого порядку і спокою не було в Черкасах, коли орда підступала. Ніхто тут не кричав, не голосив, не метушився. Він побачив, що й молодиці допомагали виносити стріли, бердиші, порох та кулі. А підстароста дрижав, мов у пропасниці, та сік зубами.
Став посеред гуртка своїх дружинників, які перелякались теж, і радився з ними, що йому робити. Приступив до них Тарас:
— Ви, люди добрі, станете за тим частоколом. Добре, що у вас є рушниці. Туди піднесуть вам пороху і куль.