— Як тут є собака, то буде й людина, — сказав Трохим, — ану роздивімся.
Дивились, як би з’їхати з берега, та це здалося неможливим. Берег був стрімкий, мов стіна. Вони поїхали далі, та потім роздумали. З ’їдуть з берега, та хтозна, чи конем переїдеш. Лишити б тут коні і піти пішки, але ж небезпечно самих коней лишати.
— Ні, Трохиме, добре, що ми слід знайшли. Приїдемо сюди ще з іншими, тоді залишимо тут коней і підемо обидва пішки… А дивись лишень — там під берегом видно смужку диму.
Дим справді виходив десь щілиною і здіймався вгору.
— Отож ми вертаймося, а незабаром, може, і завтра, приїде нас більше.
Та на другий день настала відлига, почав іти дощ. Так тривало кілька днів. Тарас розповів Максимові, що відшукали місце в балці, де живе дідуган.
— Я б вам був сам показав, та я його боюся, бо він з чортом руку держить, і татари мають перед ним страх. Я б вам радив покинути цю думку.
— Вдень хрещеним людям нічого чорта боятися, — сказав Тарас, — а з людиною, коли б того треба, дамо собі раду. Нас піде туди двоє.
Як знову погода поправилась, Тарас узяв іще двох товаришів, і вони поїхали ранісінько до балки. На тому самому місці почули гавкіт собаки і побачили смужку диму.
Тарас з Трохимом узяли списи в руки і пістолі та зсунулися з берега вниз. Тут загрузли в сніг вище пояса, а треба було пробиватися далі. Місцями йшли поверх примерзлого снігу, місцями загрузали. Вони пробували списом промостити собі дорогу, поки не зійшли до дна балки. Тепер почали йти вгору. Два товариші, що стояли коло коней, бачили їх крізь безлисті галузки дерев. Нарешті, як добре вже попріли, дісталися на другий берег. Тут з-під берега стирчало велике каміння, наче скелі, присипане снігом. В тім березі побачили чорну щілину до якоїсь печери. Звідси вискочив великий собака і почав до них прискакувати. Хлопці обганялися списами.
— Який там чорт швендяється? — почувся з печери старечий голос по-татарськи.
— Чорт удень не ходить, — відповів йому Тарас теж потатарськи. — Та ти, чоловіче, краще зробиш, як вийдеш та уговкаєш собаку, а то, далебі, списом проколю цю влізливу тварюку.
Тепер вийшла з печери чоловіча постать. Був це старезний дідок у високій татарській шапці, з сивою головою та бородою. Був він одягнений увесь в овечий білий кожух догори вовною. Здавалося, що те волосся виростало з його тіла, бо одежа щільно прилягала. В руці держав короткий спис, з-за пояса стирчав такий гострий ніж, що аж блищав.
Старий заслонив долонею очі від світла, котре його разило, і дивився на них.
— Ходи сюди! — замимрив беззубим ротом по-татарськи.
— Ходімо! — сказав Тарас до Трохима по-українськи.
— Як ти хрещений, — обізвався дідок по-українськи, — то говори до мене хрещеною мовою, якої я вже давно не чув.
— Здорові були, діду! — сказали обидва і поклонилися шапками.
Дід заспокоїв собаку, наблизився і почав до них уважно придивлятися.
— Здорові, хлопці! Ви, певно, будете з того села уходників, що тут недалеко в степу розляглось…
— А хіба ви знаєте про наше село? Ми вже тут п’ять років живемо, а ви, діду, до нас ні разу не заглянули.
— А хіба мені вас треба? Про село я знаю від татар.
Знаю, що вони кілька разів хотіли вас загорнути, та не вдалося. Ви здорово б’єте, і вони мають перед вами страх.
Але ви таки не встоїте, як прийде їх велика сила. І сліду по вас не останеться.
— Бог ласкавий на нас, і ми добре бережемось.
— Та чого ви в цю самітню до мене забрели?
— Ов! Та бо не гнівайтеся, діду, та краще нас у хату запросіть.
— У мене катма хати, так як у мого пса. Я живу в ямі.
— Так пустіть нас у яму, ми гості, з добрим словом прийшли, нічого злого вам не зробимо.
Старий махнув рукою і замимрив:
— Ходіть.
Сам пішов попереду, зігнувшись при вході. Пес обнюхав їх з усіх боків та кілька разів вишкірив зуби. Вони теж пішли у печеру. Тут горів малий вогонь, і було тьмяно. Дід підкинув скіпок, і стало ясно. Печера була досить простора, висока, закурена димом. Не було тут нічого помітного, а все ж було воно для хлопців незвичайне і дивовижне. Серед печери горів вогонь, коло нього стояв глечик. При одній стіні настелено сухої трави та моху, на ній кілька кожухів.
Зараз недалеко стояв простий стіл, збитий з грубих дощок, та один ослін. Стояв ще тут пеньок, на якому старий колов дерево та скіпки. На столі були два глиняні горщики, миска і мідний кухоль на воду. На стіні висіли на кілку сокира, лук і сагайдак зі стрілами.