Коли під вечір роз’їзди показали, де треба ночувати, зараз туди заїжджала валка. Туди стягали вози і розміщували їх колом, так, що один стояв коло другого. Коней забирали всередину. Люди їхали кількома возами до найближчого лісу, рубали дерево, привозили до табору та розводили вогні, на яких варили страву. Тоді в таборі роїлося, мов у мурашнику. З возів вилазили діти і грілися коло вогню. В таборі гомоніло від веселого дитячого сміху, бо дітвора, що висиділася на возах під полотном, давала собі тепер волю. Люди збиралися гуртками, балакали і співали пісеньок. Поволі надворі робилося тьмяно, сходили ясні зорі, поки не вкрили цілого неба. Зараз по вечері лягали спати, лише сторожі ставали на свої місця з довгими списами та рушницями. Вони цілу ніч перекликалися, щоб не заснути.
Тарас і слухати не хотів, що він ще замолодий стояти на варті, і його мусили поставити на чергу.
А рано, як лише почало на світ збиратися, заворушився цілий табір — варили їсти і лаштували вози в дальшу дорогу.
Тарас підбадьорював без угаву своїх товаришів:
— Не даймо, хлопці, себе засоромити, бо ми вже не діти і даремно хліба не будемо їсти. Особливо не дай, Боже, котрому на варті заснути, бо такого зараз проженемо з-поміж нас до дітей.
Однак Журавель висилав хлопців на варту не самих, а разом із старшими.
Одної ночі вартував Тарас з двома товаришами, Трохимом Жмуренком і Прокопом Жилом, на розі обозу.
Небо вкрилося хмарами, було дуже темно. Згодом зірвався холодний вітер від півночі, почало мести густим снігом.
Видно було, що зима не хоче ще вступитися, хоче ще раз показати свою силу. Так воно звичайно буває, поки весна при помочі сонця не поборе зиму відразу.
В обозі все поснуло. Товар і коні позбивались докупи і полягали на степовій траві, те саме зробили і вівці.
Панас Жмуренко каже до Тараса:
— Поганий час, нічого не видно. Коли б хоч у таборі більший вогонь розвели, а то зовсім погасне.
— Годі, щоб увесь час була погода. На уходах треба до всього звикати. Ти, Трохиме, піди до інших сторожових стоянок, а коли б котрий заснув, то перехрести його прутом, або краще йди ти, Прокопе, та зараз вертайся.
Прокіп як стій поплівся поміж вози. Сніг падав щораз більший, і холодний вітер проникав через одежу до самого тіла. Хлопцям ставало холодно, вони почали бити руками по плечах, щоб розігрітись.
— Хіба повлазьмо під віз, — каже Трохим, — а то промокнемо від снігу та ще холодніше нам буде.
— Можна й так, та лише не засни.
— Ні, не засну, хоч спати дуже мені хочеться. Треба себе в руку вщипнути. Та полізьмо разом, то побалакаємо.
— Бачиш, що воно й балакати недобре, бо забалакаємось і не встережемо, і так через вітер нічого не чути.
Тарас почав наслухати. З вітром долітав до їх вух якийсь далекий гомін.
— Чуєш, Трохиме. Ось і договорились…
— Чую. Та що це таке могло б бути? Тут, у степу, людей немає.
— От я чую, — каже Тарас, — як коні форкають… О! Ти тут підожди, а я піду за тим голосом у степ, може, що помічу. А коли б я свиснув у пальці, то знай, що я в небезпеці. Тоді стріляй на сполох. А коли б тобі на пістолі порох підмок і не можна стріляти, то ти вже знай… свисни тричі в пальці.
Трохим налякався. Йому стали скакати зуби, мов у пропасниці. Вже не залазив під віз, а стояв нагорі і дивився в пітьму. Тарас пішов у напрямі, звідкіля чути було гомін. Він втупив очі в темряву, роздивлявся й прислухався. Почув тупіт коней. Ішов навпростець. Згодом помітив якусь темну масу, яка ворушилась. Завернув до табору, біжучи щосили.
— Або це яка валка уходників, таких самих, як ми, — каже до Трохима, — або це татари.
— Я гадаю, що татари, бо уходники вночі не мандрували б так, як і ми. Що ж ми тепер зробимо?
— Якось воно ніякою тривожити табір, як не знаємо певно, що воно. Може, то лише який табун диких коней блукає.
Будуть потім з нас сміятися. Підождім, поки впевнимось.
— А тоді може бути запізно. Краще б сказати це отаманові, а це вже його буде голова, що робити… От дивись. Хтось до нас іде.
Це був якраз Прокіп, що вертався від другої варти.
Він розповів Тарасові, що на сусідній стоянці хлопці добре тримаються.
— Чи чув, Прокопе, гомін з цього боку?
— Чув, та гадав, що мені так на вітрі причулося.
— Тихо, хлопці, — каже Тарас, — дивіться сюди: там хтось іде. Ходімо під віз.
Повлазили під віз та почали прислухатися і дивитися.