Справді, з цього боку якась постать наближалась до табору.
— То татарин, — шептав Тарас товаришам.
— Я вистрілю, — каже наляканий Трохим і сягнув по пістоль.
Тарас стримав його руку:
— Лиши! Ми його піймаємо живого. От я візьму мотуза з петлею і засяду на возі, а відтак засилю йому на шию.
А ви тоді хапайте з-під воза другим мотузом за ноги й тягніть під віз щосили, поки не впаде. Тоді ми його зв’яжемо і заткаємо рота, щоб не кричав.
— А дамо раду? — питає Прокіп. — От я покличу ще кількох товаришів з найближчої стоянки.
— Не треба. Самі дамо раду. Потім ті чванились би, що без них ми нічого не вдіяли б.
Все це говорилося дуже швидко, а постать щораз наближалась. Хлопці не спускали її з ока, міркували, до котрого воза вона піде, щоб і їм туди йти. Тарас з петлею виліз на віз, Трохим з Прокопом поповзли під віз. Татарин прийшов обережно до воза і почав мацати по ньому руками, саме намацав Тараса і піймав його за ногу.
Хлопець аж задерев’янів. Татарин замуркотів щось і став Тараса тягти до себе. Та в ту мить Трохим з Прокопом обмотали йому мотузком ноги і шарпнули так, що татарин пустив Тарасову ногу і вивернувся горілиць.
На нього скочив, мов кіт, з воза Тарас. Поки татарин міг зміркувати, що з ним, поки підвівся на хвилину з землі, то Тарас закинув йому петлю на шию і так затягнув, що він не міг крикнути. Тепер хлопці волокли його по землі до того місця, де був Журавель.
— Вставай, батьку, — сказав Тарас, — ми татарина піймали.
Приволокли спійманого до вогню, Журавель сів йому на груди, зняв петлю з шиї і зв'язав цим мотузком руки.
— Як ти, хлопче, його задушив, то шкода, бо нічого не довідаємося.
Справді татарин лежав мов неживий. Журавель почав йому терти шию і розминати груди. Татарин зітхнув важко і отямився.
— Побіжи котрий до старого Ониська, він знає татарську мову, хай зараз приходить. Я сам не розмовлюсь.
— Біжи ти, Прокопе, а я з Трохимом вертаюся на своє місце, — каже Тарас.
— Звідкіля ви його взяли?
— Прийшов сам до нас. Я ходив у степ і помітив якусь ватагу, це, певно, татари.
— Гарний з тебе хлопець! Іди і пильнуй далі, а ми за той час, може, про щось довідаємося.
Прокіп, ідучи за Ониськом, побудив багато людей, що зараз-таки схоплювались і хапали зброю та сходились до отамана.
— Не робіть гамору! — каже отаман. — Хто з вас знає татарську мову, ходи сюди, бо старий Онисько, либонь, залежався.
— Не залежався, а прийшов, — каже з гурту старечий голос.
Це був Онисько, що зараз приступив до татарина.
— Говори, небоже, правду, а то будемо вогнем припікати.
Татарин закашлявся, бо йому горло ще не відійшло від мотуза.
— Що ж. Я все скажу, лише мене пощадіть і віку та здоров'я не псуйте. Я й служити вам буду, коли на те. А що я цьому винен? Послали мене в розвідку, то я пішов.
Намацав на возі якусь ногу. Хотів забрати його живим, язика добути. Та мені тепер соромно, що мене, старшого чоловіка, перемогли дітваки. Я б їх хотів побачити…
— Не побачиш, бо їх тут нема, та ти не забалакуй баляндрасами, а кажи толком, де татарський загін і скільки вас буде.
— Наш загін стоїть тут недалеко. Нас не більше як п’ятсот, а вийшли ми з Криму. Вашу валку не спускаємо з очей вже більше як три дні, а цеї ночі постановили собі на вас наскочити. Нас кількох послали роздивитись, з котрого боку найлегше до вашого табору добратись. Мурза розпорядився так, щоб коні залишити віддалік у степу під доглядом кількох татар, а до вашого табору добратись пішки і тут кого треба різати, а здорових і весь табір забрати.
— Чи це було б цього року перша ваша здобич?
— Ні, ми вже одну валку розгромили, вона менша за вашу. Трохи ясиру маємо.
Татаринові розв’язали руки і дали їсти вчорашньої каші.
Журавель поставив біля нього вартового з рушницею, а сам скликав всіх уходників і такий дав наказ:
— За зброю і на свої місця! Як татари підійдуть, привітати їх рушницями і стрілами, та близько їх підпустити, щоб не марнувати стріл. А ти, Максиме Жило, візьмеш двадцять людей, зайдеш непомітно ззаду, де стоять татарські коні.
Переріжете вартових і заберете їх коней та визволите бранців з обозу. Стережіться, щоб вас не зустріли ті татари, яких ми звідси проженемо. Ну, тепер на місця, та без гамору!
За той час сніг перестав падати, а той, що на землі, розтанув. Люди порозходились до возів, одні повлазили попід вози з рушницями та луками, інші стояли за возами зі списами та бердишами. «Одно мені дивно, — подумав собі Журавель, — татарин каже, що їх пішло більше в розвідку, а наша сторожа нікого не помітила, — що воно може бути?»