Ще дитиною я, бувало, мріяв про те, щоб стати конем: таким спокійним, ласкавим рябим конем, чиї білі плями снігом вирізняються на контрастних брунатних або чорних. Або таким гордовитим вороним, з буйною гривою, який із радісним іржанням щохвилини, мов циркач, то стає на диби, то знову пустотливо брикає ногами в повітрі. Перескакує паркани один за одним, але коли треба – я сам це бачив, – ступає обережно, крок за кроком, по гнилій, слизький дошці над урвищем високо понад спіненою безоднею. Або ніжним буланим з білою гривою із ледь помітними жилками та крапочками. Таким чулим, розпещеним, нервовим, як поштива панночка. Він витягає шию, мов лебідь, боязко дивиться вперед, тремтячи всім тілом, але навдивовижу сміливий у бігові й галопі. Я мріяв про це, як про справжнє щастя: це ж просто втілення краси – бути конем.
Серед коней здобув я кілька вірних і чуйних друзів. Були ще й інші, гідні подиву кінські істоти, про дружбу з якими я навіть мріяти не смів, тільки мовчки захоплювався їхньою прекрасною гідністю, чудовою поезією руху та ритму, що жила у кожному тілі. А потім – коли став парубком – уже просто хотів їх оспівувати, і приязнь свою переніс на всіх коней, намагався розгадати душу, характер і долю кожного коня, якого стрічав.
У багатьох музичних творах відчував я ритм і красу коней: вир бою, гонитву стада розлогими полонинами, сутичку з вовком; а ще ритм тихої ходи м’яким, порослим травою плаєм, ритм водопою і купання, спокійний ритм нічної паші та затишне тепло стайні. Тому згодом я з жалем став розуміти, як багато різних тонкощів потрібно, щоб передати поезію коня.
З піснею про коня – доброго, вірного, сміливого і надійного, але водночас гордого, дуже вразливого, бо по-справжньому він ніколи не був об’їждженим, про коня-проводиря, коня-охоронця належить починати опис Верховини та її старожитності. Є така пісня, стара різдвяна коляда, що її співають на переломі року, коли обновляється світ:
Де гуцул, там і кінь, немає гуцула, не було б людини в горах, у чорних пущах і на золотих кичерах полонинських, коли б не кінь. Долати великі відстані, доправляти тягарі до розкиданих і високо розташованих поруч із гірськими пасовищами гуцульських хат було б неможливо без коня. Вертепи і берда, звори та яри – все це, як правило, недосяжне без коня, бо ще лошатами гуцульські коні, коли пасуться в ущелинах, по чагарниках та крутоярах, опановують свій страх, і в той же час набувають хисту ходити небезпечними місцями, тому що вміють видиратися вгору, повзати та присідати з такою вправністю, яку рідко коли зустрінеш серед кінського племені.
Щоправда, верховим гуцульський кінь є переважно для своїх, для тих, хто годував його у хаті та пестив від народження. Ось чому він не бунтує проти жінок. І хоча з примусу, стиснутий залізною вуздечкою, чого раніше ніколи не робили, покірно носить нелюбого йому вершника, але так хитро, що нераз скидає з себе за кожної нагоди або, розігнавшись, гупає ним об дерево чи стягає зубами з сідла.
Стара приказка перських пастухів, увічнена у Зенд-Авесті, каже: «Завдяки розуму пса існує світ». А ми, діти гір, дивлячись на цей гірський світ, вертаючись думкою до того, як він повстав і народився з пущі чорної, бездонної, безмежної, пустив коріння, як забудувався на царинках і далеких пасовиськах, видряпався під хмари на недоступні колись полонини, як утримався і тримається донині, ми повинні вигукнути: «Завдяки розумові, завдяки відвазі, завдяки шляхетності коня існує цей світ. Послухайте, який запальний ритм копит лунає серед пущі! Він уторував тут шлях і завжди є барабаном піонерського походу людини».
Царинковими м’якими плаями, лісовою грузькою або кам’янистою стежкою, взимку по глибокому снігу, по липких, мов ґума, підмерзлих грудках землі, по кризі і серед розтаней, із крутих схилів, із самотньої хатини, обережно похитуючись, виважено роблячи кожен крок, жваво й весело йде кінь. Несе, мов рухома колиска, маленьку дитинку до далекої церкви, на хрестини. І так від колиски усе життя служить людині гуцульській. Аж врешті на виснаженому і змореному коні з понуреною головою приїздить із-за гір на верх до хати священик, щоб віддати останню послугу душі, що відходить.
По полонинах, пущах та вертепах, на скелях біліють кістки коней, які вже відвікували своє, завершили долю, виконали призначення. Пісня їм хвалу співає, а смереки гойдаються, черпають соки з їхньої крові, що всоталась у землю, шумлять під вітрами.