Проте, хоча на цих овечих хвилях котиться і точиться цивілізація, чи можна сказати, що цивілізовані люди зберегли у серці й душі хоч якусь згадку про овець, хоча б кучерик або волосок на пам’ять про весь овечий рід? Навіть скотарі обмежують свою вдячність такій нудній тварині годуванням, відбором і теплою кошарою. Тим більше, ніхто з цивілізованих людей не вважає овець друзями, як інших звірят. До того ж, коли про це запитати, не можуть надивуватися, що старожитність колись обрала своїм гербом ягня, і хором волають, що це взагалі не був щасливий вибір. Так ніби минувшина, походжаючи перед крамницями з гербами, примхливо вибрала собі герб, як вибирають кожух, такий чи інший. Більше того, що вище піднімаються люди у цивілізації, то соковитішу зневагу – щиро чи нещиро – вкладають у слова «стадо баранів». Чи заради легкого вивищення? Чи радше для того, щоб самим собі встановити застережний знак проти падіння до того рівня тваринності, до якого довели приручених овець?
Але гуцульських пастухів, як і тисячі років тому ізраїльських, таке не влаштовує. Бо хто знає, що об’явиться чи насниться людині в пустирищах під час грози із громом, під загрозою сніжної лавини чи обвалу каміння? Хто знає, який образ потряс її і навів на порівняння людської долі з фатумом овець, коли хоч би раз, охоплена жахом, людина усвідомила свою безпомічність. Що гірше, коли вона визнала, що є дурною, бо їй нічого не залишилося, як тільки притулитися до жменьки собі подібних. Може, у серці вівчаря назавжди закарбувався й образ овець-матерів, які біжать за вівчарем, жалібно бекаючи, коли той забере ягня, без марного спротиву, ніби втратили весь порив тієї сміливості, яку дає материнство. Знову і знову повторюється й постає перед його очима той зародок овечого роду – ягнятко. Тихе ягня, що ледве перебирає кривими ніжками, але дріботить за вівчарем, сміливо тулиться до нього: «Ось я, біля тебе». Бігає за ним слід у слід, лізе до колиби, а ще й до хати, пнеться до вікна, заглядає і бекає: «Пустіть, це я». Хоча пастух знає, що від овець годі чекати розуму чи розуміння, але каже, як колись Пастух ізраїльський: «Вівці мої знають мене, слухають мене, вірять мені». Бо Творець приголомшив пастуха, показуючи йому ягня, шепнув йому, заповідаючи, отак по-пастушому, по-гуцульськи: «Шимбале-шимбале! Що то за загадка?» І пастух розгадував століттями. Аби розгадати, пригорнув ягня, обдаровуючи його тим, чого йому не може дати матір, затуркана страхом і стадом. Наважився й відгадав: оце обітниця Творця. Так, як багато кому молода мавпочка своїм обличчям дає зрозуміти стурбованість людського обличчя, дуже людську турботу. Як у дитині можна розгледіти щось, що не здійсниться, тільки вказує вище людини на Царство Небесне, так пастух побачив у ягняткові щось таке, що здійсниться або ні, однак напружує увагу слухача шепоту і ловця загадок. Тому він розчув молитву – нехай би йому неписьменному тільки трави її нашептали, – яку старий пророк ізраїльський сміливо виголосив, як і написано: «Пошли, о Господи, ягня володарем землі». Бо ягня, що спить під боком у вівчаря і біжить за ним слід у слід, стало образом не страху, як крапля з полохливого натовпу, – вівця, що виросте з ягняти, а образом довіри. Воно стало пробним ключем до серця пастуха: чи відкриється воно перед найбеззахиснішою довірою? Ось чому воно є символом. І тому до такої міри загострюється ніжність, що пастух залишає ціле стадо і йде шукати пустищами однісіньке ягнятко. І буде так радіти, не соромлячись, як колись добрий пастух ізраїльський: «Друзі, радійте зо мною, бо оце віднайшов я ягня загублене». Така підніметься ніжність, що він виступить на боці ягняти і супроти лихих пастухів. Бо хоча ягня йому довірене і послане, зразком для нього був Той, хто його послав і довірив загадку, Пастух досконалий, сам Творець. Бо написано ще й так: «Дивіться, каже Господь, оце я сам буду шукати моїх овець заблуканих». І тому пастух, хоча залюбки дасть вівці ковтнути гніздо ос або шершнів, аби її збадьорити, ніби келишком горілки, щоб була жвава, щоб завзято шукала пашу, наймилішого свого ягнятка не буде дражнити, не виховає так, щоб воно змінилося, повчаючи його: «Бунтуй, ягнятку, визволися, зробися диким і сильним бараном!» Ні! Заслуханий у загадки й обітниці, промовляє: «Ягня перемагає».
Скількома ж іще знаннями про овечий рід володіє пастух, особливо про те, що утаюють тисячоліття приручення! Однак не квапиться це розголошувати.