Знову відчинили брами – навстіж, лише у цей день полонинські стада мали доступ скрізь. Вітали їх ще довше, ніж людей. Корови, капризні, як завжди, пішли відразу до млинівки, впевнені, що про них і так забудуть. Вони бродили по воді, попиваючи собі, а тим часом хлопці й дівчата з двірської служби ганяли за ними босоніж по воді. Тягнули кошики й корита, повні яблук, пригощали корів і телят. Коні та лошата юрбою пробігли перед ґанком. Їх занюхав чи почув огир зі стайні і привітав гучним іржанням. І відразу ж кінське іржання заполонило всі подвір’я та сади. Йому відповідали пронизливими голосами усамітнені Брус і Смик. Тим часом перед ґанком коней по черзі годували цукром. Потому діти влізали поміж коні, які вже скубали собі свіжу отаву з травників. Приваблені гамором пави збіглися з саду і повсідалися на поруччя ґанку. Насамкінець разом із голубами прилетів цілком дорідний птах, скромно званий Пташкою. То був чорногірський орел, якого змалку вигодовували разом із курми та голубами.
Поволі коні рушили до стайні, обидва сусіди, дідич і ґазда Фока першими зникли всередині дому. Скільки б не зустрічалися, вони не обмежувалися буденними справами. Розповідали різне один одному, згадували, спомини дідів пригадували, проходжалися давніми віками Верховини.
Ходімо за ними, не надто повільно і не надто швидко.
Ґазди
Хата
На Святвечір, у день Різдва, коли відбувається Свята вечеря, людям і тваринам дається знання, відкривається правда і передчуття таємниць світу. Старовіцька коляда так каже про ґаздів, які облаштували і цей, і той світ:
Продираються через верхи та пущі під верхами, ідуть на поміч людям, земним ґаздам, як їх гості, розсіваючи посвіт горами й лісами.
Описуючи працю кожного з них, як дають поміч, працюючи в полі, як научають, як рятують людей, далі пісня оповідає про труди і страждання Спасителя. Краплі поту Його просякають у землю або підхоплює їх вітер і несе в пущі. А де впадуть – з’являються царини, виростають господарства.
А далі пісня, як молитва, нагадує про муки Спасителя: вдячна душа незнаного пісняра, а вслід за ним і ціла народна традиція не хоче, не може вірити, що світ міг би бути німим, глухим до того, що найбільш любе людському серцю, бути жорстоким до самої святості, яка раз з’явилася на землі. Тому жодне дерево з пущі не хоче брати участі у завдаванні мук. Тільки одна хробачлива верба згрішила… І течуть сльози і кров людська…
Вклоняються світи перед таким великим трудом і пожертвою.
Пісня чинить набожну похвалу праці та трудові. Сміло стверджує, що там, де хтось із нас наражав себе на громи, на лавини, на повінь, супроти дикого звіра, де мучився, трудився і мозолився, змагаючись із пущею, там уже багато віків тому випередив його Син Людський, зронив краплі поту і призначив місце для хати і для будови.
Як відшукати ці сліди?
Світ величезний, а нема в ньому місця. Хто сам став перед безмежною пущею, першим рятівним порухом того є сховатися перед безміром, у щось загорнутися, спати. Йому відразу зрадіє і притулить його будь-який сухий закуток лісу, а там уже в блукацькому сні насниться йому власний кут. Хоча вже перша злива вижене його звідти. Історія вигнання у світ стара як світ, і від вигнання починається пошук пристановища та будівництво. Колись, століття тому – але, мабуть, не більше, як п’ять століть – усе населення Верховини утворилося зі втікачів, приблуд, вигнанців. Ніхто краще за бездомного не розуміє, що ціле життя він виморюється на стрімкій стежці і шукає дому, як голий покрову, будує дім, як душа тіло. Історія будівництва старша від людини. Тому вигнанець шукає образ прихистку, знаходить його, вчиться: оце дахи дерев, оце куполи грибів, видовбані пні, мушлі слимаків. Невдовзі переконується, що лісові тварини поділяються на ґаздів, на худобу і на пустаків. Ґазди будують, дбають, охороняють та обороняються, інші стають гнаними і дозволяють полювати на себе, а захист знаходять переважно у втечі. Але перші відважні скитальники, поки навчилися і поки відважилися будувати, знайшли – йдучи за летом лилика – укріплені печери, часом недоступні. Такі, як Довбушеві церкви, склепіння та сховки високо на Синицях, такі, як затишні й теплі комори Довбуша у Ямні над Прутом. Або скельні замки, ніби святині, у Бубнищі під Долиною, у яких знайдуться закутки, де шепоти, розростаючись у голоси, а далі у хори, приголомшують і лякають прибульця. Там само й є підземні сховки зі слизькими сходами в глибині скель у Мокрині, де настирного мандрівника вражає грім вод і проганяє буря водоспадів.