Познайомитися з його домом і господарством, у багато чому дуже типовим, – то пізнати більше, ніж половину особистості.
Фока Шумеїв з Ясенова мав дві хати на схилах Буківця. Одна була високо на полонині, майже над межею лісу, а друга – стара ґражда, одна з найстарших хат у цій околиці – була більше як на півгодини ходи віддалена від потоку Варитин, який крізь купи велетенських валунів, самими собою обточених, пробивається ясною кришталевою водою до Черемошу. У тому місці, де стрімка і крута дорога, що пролягає між скель і урвищ ущелини Варитину, сходить на рівно з перевалу Буковець, стоїть зліва високо серед скель капличка з вирізьбленим святим, який зверху благословляє перехожих, а нижче, справа від дороги, лежить валун завбільшки з лісову колибу, яку називають «жидівським каменем». Назва походить від того, що багато років тому цей камінь скотився, ймовірно, накривши разом із коником та невеликим візком молодого жида, побожного бідака і мандрівника з братства хасидів, коли той вертався в бік Косова. Ще й тепер лівобіч від дороги високо стирчить багато таких каменів, чигаючи, як може здатися, на перехожого. Місце пусте й чарівне.
Власне там є стрімка стежка, що веде від Буківця до оселі Фоки, відразу здіймаючись уверх. Уже в ті часи, що їх ми описуємо, ґражда Фоки являла собою радше комплекс хат і будинків, поплутаних дивакувато, але органічно, сполучених між собою покрученими критими коридорами або відкритими галерейками у вигляді поздовжніх альтанок. Початкова замкнутість обійстя ґражди таким чином розвалилася. Закритий темний ґанок з’єднував стару ґражду з новою хатою, розміщеною позаду навскіс, до якої були прибудовані ще новіші господарські будівлі. Позаду ж були нові великі стайні, з’єднані відкритим ґанком зі ще однією хатою, ясною і новою, що мала досить великі вікна. Пізніше у ній мешкали прибрані сини Фоки.
Спереду старої огорожі ще одне відокремлене подвір’я, а далі чималий будинок, звідусіль захищений, бо між багатьма кутами. На місці старої комори нова, світла, але затемнена склепінням дашків над ґанком, а всередині зовсім темна, бо без вікон. Там зберігалися великі запаси харчів: цілі ряди бочок, бербениць і малих барилець, у них бриндза, масло, квасне молоко, запаси зерна і муки, смальцю, воску та ясно-золотої пряжі. На полицях розкидано незліченно ревашів – карбованих і різьблених на дощечках обрахунків із полонин та лісових робіт. Там колись цілими днями, особливо взимку, просиджував батько Фоки Максим, мовчун, який замість того, щоб говорити, ревашував, залюблений не тільки в обрахунки з пасовищ і вирубок, але й у карбування спогадів із минувшини, які він робив на дереві різних порід – залежно від їх змісту. Сам Фока, хоч і навчився під час вирубок вести заплутані обрахунки, не мав до них уподобання. Далі за цим будинком ще одне мале подвір’я, на ньому відразу при коморі під стріхою ряди вуликів. Під дашками огорожі ховали всілякі господарські знаряддя, дерев’яні та залізні. Звідти вже було видно величезний сад.
Так із плином часу розрослася стара ґражда. Окрім старої огорожі мала ще п’ять закритих подвір’ячок, два спереду і три – ззаду. З одного замкнутого подвір’я переходили до іншого через хати й будівлі. З боків можна було увійти через низькі брами. Кожну браму накривав високий стрімкий дашок. До обох боків ґражди – зі сходу і з заходу сонця – тулилися ґраждові загороди, молодші від подвір’їв, але більш розрослі, ширші та ясніші. Саме там гніздилися піддашшя, пивниці, склади дров, де завжди було повно рівно поскладаних букових полін, та підсобні склади сіна. Відомо, що у цих закамарках ніколи не ставалося пожежі. А досить було б іскри, щоб хата спалахнула. Річ у тім, що таку садибу треба вміти обжити, пильнуючи не менше, ніж колись у пущі, захищаючись від дикого звіра, а потім від набігів. На ніч зачиняли всі брами, і тоді кожне ґраждове подвір’ячко ставало для себе наче малим світом, невидимим з-поза оселі. Натомість зсередини подвір’ячка не було видно нічого, тільки небо та далекі гори.
Ґражда, збудована з найгрубших колод, зрубаних на цьому ж місці, пам’ятала давні часи. В інших хатах зазвичай на в’язання стіни припадає десять колод, а кожна стіна ґражди складалася з чотирьох. Тонших колод тоді поблизу не було. Вікна були малесенькі, старанно приховані, так ніби будівничий мав виразне бажання сховати їх так, щоб могти бачити, не будучи баченим. Хата, простора і зручна, мала багато сховків і закутків, добре приховані дверцята ззаду та власну комору з підземним виходом. Кажуть, що у тій пивниці зимували опришки, побратими-приятелі предків Фоки. Один бік хати був постріляний кулями з якоїсь стародавньої зброї – теж пам’ятка про дружбу з опришками, котрих так звана «ровта», тобто компанія спеціальної служби безпеки, призначеної по селах цісарським урядом, яка постійно гонила горами, застукала тут зненацька під час молодецької забави у побратимів.