Коли почалися вирубки у великих масштабах, з’явилася й потреба врегулювання меж великих володінь, що до того часу мало кого цікавило. Деякі старі ґаздівські роди одвіку мали свої ліси й полонини; до них ніхто не мав претензій. В інших частинах краю був ліс божий і людський, а що там було записано десь у табелях чи «бухтах», тим ніхто собі голову не клопотав.
Донині в горах оповідають, що колись давно пані каштелянова Косаковська навчила гірських людей, що найдавнішою межею країн і земельних володінь є вода. Відповідно до вод, відповідно до вододілу, відповідно до потоків вона звеліла повідділяти і розрізняти незміряні доти гірські простори. Вона була закохана в тутешні пущі й у сам народ. Утвердила селам вічні свободи, дала громадам писані патенти на ґрунти, на ліси та полонини. Патенти й різні контракти між самими людьми повиписувала так мудро, ніби їм до серця промовляла. Як то кажуть старі люди: і камінь би заплакав! Так дбала про свободу, про стару правду. Бо ще переказують, що вона постійно напоумляла людей, щоб не пускали в гори нікого чужого, щоб не сміли нікому продавати землю. А такого, що пхається сюди і ще насідає, вимагаючи землі, щоб відвезли аж на Буковець, а звідти вказали йому дорогу мітлами. З вдячністю згадували її старші люди. Вона не тільки вміла шанувати гірське право, а й зводила церкви та каплички, засновувала парафії. Та згодом уряди з допомогою зрадників та підкуплених війтів-отаманів якось повикрадали ті патенти.
Так було на більше чи менше обжитих теренах громад. Інакше було на пустинній Верховині, а ще інакше у Чорногорі. Колись кожен, хто туди приходив, брав стільки ґрунту, скільки сам хотів. Над Бистрецем у Чорногорі оповідають із подробицями, що першим там оселився якийсь Собко Скула. Може, якийсь шляхтич-утікач, бо раніше він звався Скульський. Був то чоловік непоказний, але витривалий і небоязкий. Можна більш-менш точно встановити дати його життя, бо від синів Скули залишився непорушний, ніби застиглий у бурштині, ясний і єдиний спогад, як ватажко Довбуш із товаришами якось навесні прийшов зі своєї комори у чорногірських скелях на відвідини до Скули. Про Довбуша офіційні документи стверджують, що то був «пострах, справжній дракон запрутських гір». Але Скула не для того прийшов у гори, щоб боятися. Однак, побачивши, що наближаються опришки, з обачності закинув усі цінніші речі на стрих. Та це було ні до чого, бо один із Довбушевих товаришів був такий велетенський, що сягав головою вище стриха, та й зустріч була приязною. До того ж Довбуш відкрив бесаги, зв’язані золотим поворозом, вийняв звідти жовту і грубу солонину з оленини й почастував ґазду. Гості собі відпочили та й пішли далі.
З цього спогаду видно, що Скула оселився під Чорногорою понад двісті років тому, і саме тоді з’явилася маленька лісова хатинка, поросла травою і мохом, що простояла аж до недавнього часу.
Скула не завдавав собі клопоту з уділами – ні королівськими, ні панськими. Захопив стільки лісу, скільки міг обійти. Що колись пани обходили раз у сто років, то тепер Скула раз у десять. Випасав череди, де був хоч якийсь доступ, помаленьку влаштовував луки й городи, де тільки міг. І черпав знання про гори та про світ, звідки лиш міг.
Від опришків він дізнався, що, йдучи вододілами, плаями, давнішими від усіх гостинців, можна дійти до далеких країн, на захід сонця аж до Рима, а на схід – аж до Царгорода і навіть Єрусалима. Ранньою осінню риби мандрують потічками до витоків на нерест. За ними, полюючи, йдуть видри. Доходять до витоків, переходять вододіли і спускаються вниз потоками басейну Тиси полювати на тамтешню рибу. Рухаючись за ними разом з козами та вівцями, Скула також вивчив вододіли і природні межі країв. Вчився географії від опришків та видр. Але він вивчав не лише географію. Коли Чорногора у березні ще тоне серед снігів та заметів, уночі й рано-вранці високо понад хмарами чути голоси перелітних птахів – диких гусей і журавлів. Від них він дізнавався, що наближається весна. А влітку прислуховувався, як каня квилить на дощ, а ще уважніше – як непримітна пташина, так званий сльотєнник, нарозтяг стогнучи, наворожує сльоту.