Частування худоби – це тільки початок. На Святий Вечір гостинність розливається, мов гірська ріка, що розбиває греблі й несе за собою все, що трапиться по дорозі. Як тільки пастух закінчив гостити худобу, відчиняє навстіж ворота і двері своєї хати, хай би там який тріскучий був мороз. Кличе і запрошує таких гостей, яких цілий рік ніхто не бачить, а якби й побачив, то, напевно, ніхто їх не запрошує. Найперше всіляку живність із лісів, із безодень лісних, із закамарків, скриток, зі стежок, стежинок. Пастух усіх голосно вітає, починаючи так: «На всіх плаях, на всіх плаєчках, на водах-потічках, на закрутах, на скоках – Божа Дитино, ручкою ясною благослови їх усіх! Чи з ведмежого роду, чи з вовчого роду, чи з оленячого роду, із сернячого чи заячого, зі скали чи з броду, з лісу чи плаю, – ходіть до нас, не бійтеся, скористайтеся, полижіть, скуштуйте, напийтеся, наситьтеся».
Чи тихо в лісі, чи щось десь хрусне, чи чути кроки по снігу – пастух нічого не боїться. Чекає, тричі повторює запрошення для всього, що дихає, для всього живого. Запрошення сягають щораз далі, стають усе важчими, усе небезпечнішими – ризикованими. Пастух кличе душі померлих, своїх і чужих. Ті, що бродять лісом на вітровії, а потрапити нікуди не можуть. Душі тих, кого вбив грім та лісні колоди, тих, що заблукали і пропали у пущах, тих, що втопилися на сплавах серед повені. Ті душі, за які ніхто не молиться, які не мають куди піти на Святвечір.
«Вітці чи невітці, брати чи небрати, побратими чи розбратими, прибувайте, летіть сюди до світла, до хат, будьте ласкаві, відпочиньте, підкріпіться, утіштеся. Ми вам раді, для вас кидаємо мед із пшеницею і з маком».
І зразу з тихеньким шелестом влітають юрмою душі до хати. А домочадці обкидають стіни та стелю стравою з меду, пшениці й маку, щоб душі, сідаючи, де їм заманеться, могли її смоктати, як метелики. Потім домашні дмухають легенько на стіл і на лави, щоб на них не присісти, не підім’яти жодної душеньки.
Врешті настає час на найважливіше запрошення. Мабуть, не кожен пастух – або не кожен однаково, бо не кожен знає, про що йдеться, – кличе і запрошує Громового царя зі скельної країни, аби відвідав його зі своїми громовими боярами, зі скельною громовою дружиною: «Прийди, царю гідний, на Вечір Святий! Над нами більше світло – дитятко Боже, прийди Його вшанувати!»
А що в цей час робить громовий цар? Закривається у скельних замках, у громових палатах, глухий до святих слів, покладаючись лише на насилля, на могуття блискавки та громових гармат. Ви ще не знаєте, хто це? Це головний антипод Бога. Віками чекають на нього привітні словами й відчинені двері. А він ніколи й не ворухнеться, навіть не мугикне. Мовчить. І далі запрошують його пастухи до хвали Дитятка, народженого зі звізд, від Його імені й на честь святого Різдва. А раптом?
Вечері і тайної учти ніхто ніколи не призначав і тому не може заборонити, і тому ніхто цього не може заборонити й ніхто ніколи її не заборонить. Хоч би на кожному дереві вивісили державні укази й церковні ухвали супроти забобонів, ніхто ніколи не встежить за пастухами.
Коли закінчується тайна учта, починається коляда. Коляда весела, відкрита, безжурна, і тому її називають християнською. Бо горяни вважають, що смуток – це поганство або навіть диявольська спокуса, натомість християнство – це вільна радість, це приязна доброзичливість. Від початку свята ходять пастухи-колядники. А звідки взялася коляда в нас у горах над Прутом, над Черемошами, над Бистрицями? Коли рештки свободи згасли на долах, коли й прадавню пісню затоптали, а всі справи віри й серця віддали урядам, то святий Миколай мандрівний, захисник бідних і знедолених, покинув усі інші краї і з’явився тут у нас у горах. За ним прямувала його дітвора-колядники. І тому тільки в наших горах збереглися старі пісні, давні танці, увесь звичай, такий радісний, що аж до неба підскакує і тому слушно зветься християнським.
Але сто років тому і в нас настала ніч. Мандатори7 придушили звичай, і вже здавалося, що от-от настане кінець світу. Бо недарма кажуть, що коли люди перестануть співати старі коляди, писати писанки і молитися до рахманів, відразу ослабнуть ланцюги на Люцифері, а він почне ревіти й готуватися до того, щоб буревієм увірватися на цей світ. Однак того разу йому не вдалося. Мандатори завалилися й пішли до пекла, най їх має і тримає! А пісня воскресла. Знову по засніжених плаях сяяли вогні, знову співали скрипки, дзвеніли дзвіночки, гриміли пістолети, гуділи роги, а трембіти трубили по лісах і полонинах. Знову поверталися колядники до хат.
7
Мандатори – адміністративні урядовці, про яких довго ходила недобра слава. Йдеться про абсолютизм і централізований терор в Австрії, коли через побоювання заколотів заборонили всі обряди та зібрання. Навіть духівництво змушене було визнати коляду «язичництвом».