На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари)

Станіслав Вінценз На високій полонині Нові часи (Чвари)

Частина перша. Джерела

«Ми тільки чуємо звістки, а самі не знаємо нічого».
Так при колисці людських мистецтв колись проспівав своїм землякам
Осліплий старець, до того, як з вістей ще виснував каталог кораблів,
Перелік імен і родів, рицарських замків і здобутків,
Божества вислуховував жадно, розпитував людей, перш, ніж почати.

Відкрий свої очі, сліпото, бо весь час у твоїх очах зеленіє,
Твоя Верховина, одвічний пам’ятник і свідчення землі!
Прокинься і слухай, глухото, бо Палениця шумить все,
В пупку землі, що й досі живить джерела Черемоша!

Ніхто і злічити не зможе, а хто ж наважиться назвати
Надрізи, що пупок пронизали за віки, і стріли, що в ньому застрягли.
Вритий тут і там карб, риска-тінь, свідчення сну таємне,
Шрами засохлі, незначні і, ніби, й неважливі.

З Індії через Александрію, з Сіону через Грецію, Булгарію
Йшли процесіями куполи з золотих верхів Києва,
Або таємною стежкою — доріжкою Дністра від моря.
З Персії, з Туреччини, з Молдавії примівки шептані вдерлися,
Або з підземля, просто із пагод брахманські дзвони закликали.

Досі закликають відлунням, летить знамено, шукає через моря.
Кожну вістку, кожну пісню, кожного листа з неба, листа з землі
Тут прикликаємо як свідків і запрошуємо вас чемних
Ґаздів, рубачів, цісарів, священиків, рабинів, віщунів,
Вас гостей знаних-незнаних, до пупка землі на порташ.

І. Джерела

1

«Пупок світу є у Римі, іншого вже не буде».

Чи ж це означає, що кожен християнин, юдей, турок, язичник, безбожник, чи людина іншої віри мала б відректися від власного пупка? Без власного єдиного пупка ніхто не народився на божий світ. Знівечити пупки, перемішати їх — і так нічого не дасть, нікому не вдасться. Ще гірше: той, що закоханий тільки у свого пупка, вдивляється сам у себе, більш того, випинається, щоб стати пупком пупків, буде назавжди відрізаним, зачахлим. Не віднайде своєї пуповини, не поновить постійного зв’язку між тим, що було розрізане. А це нелегко. По чорній людині не складно здогадатися про її чорних предків, по строкатій — мішаних. Ану впізнайте по пупкові! Щойно там у найжалюгіднішому заспаному закутку приховано тайники.

Знання про пупки нелегке, може воно ще й не існує. Воно зовсім не зупиниться на спогляданні сором’язливо прикритих останків, які ні про що не говорять, а прагнутиме до відновлення в сторону водночас видиму, як і невидиму. Відбудовуючи живу мережу світу, воно піде від малого до найменшого в один бік, а в інший — до великого. І пов’яже знову те, що, здавалось би, розрізане назавжди — живих і померлих. Врешті-решт доля людини — бути пупком, малою ланкою, на короткий час поєднаною з цілим світом, а потім — жалюгідним останком, слідом. Назавжди чи надовго?

Кожен край теж має свого пупка. Найдальший клин пустельної Верховини, гірський вузол, що розкинув навколо себе променисті гірські хребти, сформовані з найстаріших, праскельних пластів, тільки недавно і випадково названих Паленицею. Це — роза вітрів, а ще — роза вод. З цього кута вони просочуються на всі сторони світу: до південного заходу джерела Васеру, до сходу джерела Серету і Перкалабу, на північ джерела Черемошу, а на південь? Про це ще дізнаємось. На мапах і старих документах — та все ж, не давніших, ніж шістсот років — Палениця позначається, як закуток трьох держав: Польщі, Угорщини та Волощини. То десь там Вінценти Поль відкрив камінь із викарбуваними літерами F. R. Finis Rei-Publicae.

Інших карбів чи слідів держав ми не знайдемо серед гірських пусток, серед чорних лісів зі скельними проваллями, серед вод і боліт. Хоч розлогі і достатньо місткі для верхової їзди полонини Палениці та всього пустинного полонинського пограниччя, з давніх віків ніхто ніколи не чув, ані не записав, щоб королі: польські, угорські чи волоські, або якісь гетьмани, воєводи чи рицарі коли-небудь на гарцюючих конях хоч би раз туди з’їхалися на прикордонні зустрічі, задля гонору чи на турнір.

Зате, хтозна відколи, кожної осені від плодовитості, яка шумно вивільняється з живих тіл, величавий ліс несподівано виростає на вершинах і пливе поміж хмар високими полонинами. Це не ліс і не бунчуки королівської свити, це роги-корони і роги-свічники, що їх несуть почети королівських оленів, родом з пущ трьох країн. Спочатку урочисто, а потім у танцювальних підскоках і перегонах. Врешті-решт роги, немов списи, колються, буцаються, тріщать і ламаються, аж переможений противник впаде відразу з-під хмар до безодні. Коли ніч вкриє полонини, зустрічі вже ніжніші, досягається ціль стада. Тужливі голоси оленів, розриваючи тишу, трембітають по пущах з ночі в ніч.