Тимчасом вже з вечора залопотіла темна звістка. Оббігла ватру. Отже один з італійців, Каміо — говорили — не повернувся до колиби. І далі питання чи невпевненість? Мабуть, щось з ним трапилось. Він щодня обходив і перевіряв ризи. Може цього разу…?
Переважно з таких походів Каміо сам повертався з сутінками. А зараз вже ніч, а його немає та й немає. Його кликали, свистіли, спузар навіть заграв у трембіту сигнал тривоги. Все даремно. Що ж робити? Велика група робітників зі смоляними лучинами, зі зброєю, з лопатами і чеканами вирушили до лісу на пошуки. Фока пішов з ними. З труднощами знайшли Каміо мертвого і то не коло ризи, але глибоко внизу на дні урвища. На ньому не було видно ані ран, ані якихось особливих пошкоджень. Може його вдарило колодою. Може злякався, похитнувся і вбився, падаючи у провалля?
Біля півночі принесли тіло, поклали на смерековому ложі перед колибою і старанно прикрили кожухами. На вході до лісу розпалили ватру. Спузар часто виходив з колиби, затягав на трембіті похоронні ноти, лагідно сумні, але гучні. Здалеку поверталося відлуння, відповідали ліси. Лісні яри на Руському досі не чули таких тонів. Самі ліси помирали тихо.
Спузар повертався у колибу задуманий, заклопотаний. Тихо казав:
— Не надивитися, братчику. Які там високо над горами зірки. Косарі. Блищать. А прислухатись, то й коси дзвенять. Косять, косять.
Фока викладав принесені запаси і пригощав усіх.
— Дивіться-но, тут щось важке, — здивувався він, — га, це Танасенько мені увіпхнув нишком такий сир великий, як камінь, щоб я, борони Боже, не зголоднів, — сміявся Фока.
Він поліз у другі бесаги по горілку. Дивиться, аж там щось таке важке. Га, це та сама бербеничка, з якої вони пили вчора, знову наповнена. Постарався Танасенько. Хто ж би його не знав.
Куштували Танасенькову горілку старі й молоді. Смакували.
— У цій дельорній горілці, — говорив Фока, — весь Танасенько і вся Чорногора.
— А чого Чорногора? — запитав хтось.
— Ану пробуйте, — відповів Фока, — тут і мед є, багато меду і материнка, і кріп і ялівець. Більш того. І джінджора з Чорногори. Щоб легені були здорові, щоб тягарі на плечах носити легко. Ну і скусивник, бачиш, аби ти не перелякався у лісі.
— А може й мадриґан? — запитав Юрійко Грабчук.
— Мабуть, що є. Ану розкуштуйте добре.
Цмокали, добре куштували.
— Господи, — майже жахнувся Юрійко, — це ж нам зараз почнуть духи привиджуватися, а бідний Каміо сяде з нами до горілки.
— Не бійся, не бійся, — відповів Фока. — Танасенько мудрий, солодкого меду дав багато, терпкості і гіркоти не пошкодував. Всього в міру. Ну і мадриґану пару крапель запустив. Стільки, скільки треба. Так, для навіженства. Бо без дурійки цей світ не має смаку, як і без вітру.
— От тільки, щоб боронь Боже, він будикровці не досипав, бо це зілля для нас небезпечне і непотрібне. Тут жінок немає, а як здурніємо, то почнемо всі обіймати спузара та тулитися до нього. Лихо нам буде.
Всі сміялися, смакували чарівний напій. Закушували то буженицею, то сиром, то коржом.
3
І отак сам собою, без потреби, щоб хтось вирішив, щоб хтось наказав, появився знаний вже нам старий обряд пильнування коло мертвого — посіжінє.
Спочатку жартівливі питання і відповіді, потім приповідки, ігри, забавні сценки, дотепи, окрики, і навіть — правду кажучи — блюзнірства так, як завжди. Все це було тим більш забавним, що всі сиділи навпочіпки, у тисняві, голова коло голови, плече коло плеча. Йосенько, що вже був своїм у горах і бувалим серед людей, участі у християнських обрядах не брав, але при цьому пив з ними і закушував своїм власним хлібом та Танасеньковим сиром. Мило посміхався тоді, коли це було потрібно. Іноді спузар знову виходив з колиби і знову звучала трембіта сумно спогадом і жалобою. Тоді всі замовкали, припинялося посіжінє. Після чого знову галасливо звучала колиба, що була на сторожі традиції.
Тільки італійці і словенці переглядалися здивовано, перемовлялися поглядами майже налякані, наче в цьому обряді було якесь знущання чи богохульство. Потім втомлені і збайдужілі дрімали. Подрімавши, прокидались і позіхали. Споглядали знеохочено і понуро. Мабуть, більше, ніж коли-небудь, вони почувалися покинутими, самотніми, у чужій пущі, на краю світу.
Фока, сідаючи навпочіпки перед кожним з італійців, припрошував і частував кожного окремо. І розуміючи, що діється, що італійцям не до смаку така урочистість, розмовляв з кожним окремо. Він приязно втішав італійців, розпитував про Каміо, про його походження, про його сім’ю. І запрошував усіх до себе до Ясенова у гості. І говорив так: