Андрійко грав далі. Фока розглядав втомлені чи задумані обличчя робітників. Ватра то вибухала на мить, то пригасала, палахкотячи, шепотячи. І обличчя так само. Ці люди, які щодня близькі до смерті, на хвильку випливають з темноти, як з чорною води, виблискують, наче із темної мряки. І знову занурюються в морок. Може й не дивно, що жахнувся старий Танасенько…
Коли Плитка закінчив грати, колиба знову пожвавилась. Частування, жарти, словесні поєдинки і, зрештою, потішні сценки. Ніхто б і не здогадався, що все це після важкої цілоденної праці.
— Жу-жу-жу — жу-жу-жу, — гудів хор басів, а відповідав йому другий хор з іншого кута, тоненько і мелодійно наслідуючи жіночі голоси, — жу-жу-жу — жу-жу-жу, — «жужукало» грало голосніше, ніж ватра. Це був вступ, своїм ритмом він мимоволі розколихав і затягнув усіх.
4
Дари божі ходять також і по пущі і жоден старий обряд не обійдеться без нового акторського таланту, котрий його оживляє і воскрешає. На сьогоднішній вечір таке покликання відчув у собі Петрицьо Сьопенюк, цапуватий, зів’ялий і маломовний парубок, бистрецький поселенець, що мешкав недалеко від бутину.
Спочатку він грав роль рогатої кози. Переодягнувся найкраще, як тільки можна було, а понурий свій погляд вміло використав, як дорогоцінний метал для мімічного мистецтва. Розізлена, пелехата, розчухрана коза зухвало шастає по колибі. Молоді хлопці дразнять її, смикають за кудли і за хвіст. Коза щораз грізніше вирячує очі. Сьопенюк видає з себе голос, але вже не кози, а радше бугая. Сміх охоплює колибу. Як тільки хлопці наблизяться, коза підскакує, копає, кусає. Знову ричить, знову погрожує поглядом. Хлопці, імітуючи дівчачі голоси, пищать немовби з переляку. Підходить Сьопенюк до італійців накарачках. Викривляє ніс, нюхає і фиркає, тупає на них. Довго дурнувато дивиться, погрожує і бурчить. Не витримали італійці. І їх захопила дитяча забава. Починають дражнити козу. Як скочить на них коза та як рикне. Втікають, падають. Хвилює колиба, як дараба на Черемоші. Петрицьо продемонстрував нарешті, що наука циркова не пішла до лісу. Як зів’ється коза пелехата у колесо. Саме так, як показував Каміо. Як покотиться до ватри. Аж казани порозштовхувала, аж у вогонь залетіла! А там як заверещить пронизливо. Лунають окрики: «Господи, Каміо, чистий Каміо з цирку». Але з-поміж ніг, закладених на шию, виглядали не веселі очі Каміо, а вирячені, ніби грізні очі кози-Сьопенюка.
У найзручнішому в колибі місці, спиною до вогнища, спершись на берфели, на гладкому відземку, сидів найстарший бистрецький ґазда — Скулюк, внук першого поселенця, що осів під Чорногорою. Значний зріст, і висунуте кістляве підборіддя, і потужний ніс — все в постаті Скулюка мало риси велетня. Ґазда-велетень, розгортаючи довге густе волосся, що спадало аж на плечі, з очевидним задоволенням слідкував за посіжінєм. Коза обходить Скулюка з одного і з другого боку. Не вагаючись грізно гарчить і на нього. Та Скулюк уміє давати собі раду з худобою. Добродушно поплескує по кудлах здичавілу козу. Глибоким басом заспокоює: «Шу-шу-шу, небого. Ах, ти ж бідо люба! Капусти б тобі, капусти? А може б на полонинку зелену?». Коза шанує ґазду, відходить.
Це тільки перерва. У другому акті коза стає несамовитою. Шаліє, як вовк у овечій загороді, коли його одурманює шал крові. Обезуміла коза з розмаху перевертає людей, що сидять навпочіпки, перескакує через голови, стукається головою об голову, кусає за вуха і свистить у вуха, дує в ніс, хапає за ноги і перекидає. Скаче на ватру, аж іскри розлітаються. І що тут казати, перетворюється у кажана. Хапаючись за опори даху, блискавично перескакує від стовпа до стовпа, гойдається над головами, скаче комусь на голову, швидко втікає, але й надалі погрожує згори.
Італійці знову переглядаються між собою: чим же це закінчиться. Тимчасом Сьопенюк здобув рідкий успіх. Підняв на ноги всю людність колиби проти клятої кози. Але теж передав людям козяче шаленство, всі хапаються за руки і вирушають великим танцювальним кругом, щоб оточити козу. Вимушено зігнуті вони кружляють у потужних присіданнях, арканах. Захоплені вихором гасають навколо ватри, італійці і словенці хоч-не-хоч теж змушені йти в танок. Окозіле від шалу танцівне коло, озброєне бардками і пістолетами, полює на козу. Вже у танці підлітають зі свистом бардочки і вже гуркотять старовіцькі пістолі, як гармати. Після вистрілів нічого не видно, крім тьмяного світла від ватри. Душний дим пороху заповнює колибу. Коло крутиться у мороці з дикими викриками: