5
Пізніше ще згадували Каміо. Андрійко Плитка прикрив очі, гірко посміхався. Розповідав важким шепотом. Його слухали не менш уважно, ніж раніше флояру.
— У нас так буває, — говорив Андрійко, — або що той чи інший нарікає: що йому тісно при ватрі, бо всі на купі, і людина тут не має свого кутка, гірше, ніж ведмідь у барлозі. Або ж що в колибі ніде танцювати. Мало йому танців зі смереками. Або що йому темно! А від того світла, що на снігу, там у пущі, то вічне світло може охопити. Тож я, мабуть, правду скажу, що такі нарікання, це якісь дурні гримаси. Забагато тобі товариства, гай! Як побудеш сам у несамовитому лісному закутку, то перехочеться тобі бути самому. А тут в колибі і ватра — нехай святиться — гріє нас, як рідна мама цицькою. І спузар — дай йому Боже здоров’ячка — як батько рідний нагодує, прислужить, добре слово скаже. — О, Каміо, ти ж Каміо! Якби ж ти був разом з нами, і кожен з нас же проходив біля нього щодня, і жоден не запитав: «Каміо, може тобі чогось не вистачає? Може тебе щось мучить, Каміо?». Тепер то вже кожен би запитав: «Каміо, що з тобою, Каміо?». Ого — що тут багато говорити, мене ніхто не обмане: ми сьогодні цілий вечір тільки про нього всі думаємо. А так. Кожен з вас безперервно думає про Каміо. Але що це за дивний чоловік був, добрий, як хліб. Як швидкий птах. А винахідливий, а веселий, хоч би й що. Ми нераз зустрічалися. Я десь там глибоко в лісі сам рубаю, а віт то тут то там сам собі ходить. Раз ризу перевіряє, іншим разом всі закутки оглядає, чи часом десь якась заблукала колода не залишилася під снігом, щоб не змарнувалася. Це була його робота. Ходить отак сам по лісі і часом заспіває італійською, і якось так затягає: «Кєбела — коза — бачьяр — льяроза». Я йому кажу: «Що це тобі, брате, все та кобила та коза у голові?». А він сміється: «Іди геть, Андрійку, це і не кобила, і не коза ніяка, а красна дівчина, вловлюєш? Так, щоб її поцілувати». Ось що в нього було в голові! І я вам кажу це, бо знаю: він пішов у пущу на цю роботу, бо був сам, самісінький на цілім світі. Він мені казав це по-нашому, так як зумів: «Мама німа, тата німа, брат німа, жена німа! Нєнте, нєнте німа! Так я на феровія (то по-їхньому залізниця) і аж сюди на лісосіку…». І ось що ще вам скажу: загинув він також через те, що був сам. Одне, єдине слово врятувало б його. Одне слово б зупинило його там, коло ризи. Він стріпнув би з себе страх, не впав би у провалля. Бо тут ще й у цьому справа. Я, наприклад, теж ніби сам один, але я не сам. Я вмію з лісом поговорити, а Каміо хоч і не боявся лісу, все ж не знав лісової мови, ані примівок не знав, ані слів передвічних. І при цьому слово Каміо, його слово людське мене якось врятувало. А було це так. Ви з мене нераз смієтеся, що я «лісова смерть». А мене одного разу колоди в лісі піймали в пастку. І цілу ніч насміхалися з мене різні Біди та лісові Чорти. Насипали мені страху і дали відчути на смак, яка вона лісова смерть. Колись перед святами я хотів за одним махом нарубати якнайбільше, щоб зі спокійною головою піти до хати на свята. Я поспішав, рубав усе підряд, як тільки можна було, колоду за колодою, башту за баштою. Гуркотіли колоди одна за одною, одна коло іншої падали. Я вже зовсім не обчищав гілок, не робив порядку. Відкладав на потім. І сплелося якось несамовито те гіляччя. По роботі, перед вечором, я хочу якнайшвидше повертатися до колиби, збираюся, а це — «годі». Не пускають мене. Не можу вибратись. Викарабкуюся по одній гілці, бухнуся знову вниз. Вишкрябуюсь по іншій. І тут вхопили мені гілячиська, здирають з мене сардак, дряпають, ранять. Не пускають. Я розірвав сардак, ледве виплутався. Тоді пробую низом просунутись. Аж тут розвертається якась гілка, тримає мене, я вже думав, що задушить. Вхопили мене стовбури у свої кліщі. А тимчасом настає темрява, ніч. Як здійметься вихор, як затанцює мені на голові завія, а поруч немає жодного дерева, де б сховатись. Я ж сам все вирубав. Світ потемнів, сніг сипав як з мішка. І присипав усе це пекельне гіляччя і стовбури, та й мене у самому низу. А біля самої півночі як почала гуляти Біда вітряна наді мною. Це не жарти, ані борони Боже, я не був п’яний, ані мені не приснилося. Над вухом мені свистала Біда, за лице мене кусала так, що я аж пищав від болю. І реготала завзято: «ей-га-га-га-га-га-га-га». І так все зухваліше насміхається наді мною Біда і обзиває мене голосно: «ти, пишносрака, Андрійку, хвалишся, що ти лісова смерть? Гі-гі-гі-гі! Тепер бачиш, що таке лісова смерть?». Насипала мені Біда страху, що я аж стогнав, але не перемогла мене. Ну і ніби хотіла мене піймати по-доброму. Потім здалека почала так солоденько заводити: «Люлі-люлі, — люлі-люлі, — спи дитинко, спи…». Я був сам, але не сам. Слова з примівок, слова предвічні мав я в голові. А які? Це вже не для нинішньої розмови…. Хай Біда насміхається з мене, хай нашіптує солодко, я цим зовсім не переймаюся. Я голосно молюся і заклинаю голосно. І береться Біда ще й за інші способи. Здалека, згори — можу присягнутися, що це правда, — чую голос матері: «Андрійку! Андріййй…». А я лиш своє знаю і промовляю слова. Не має підходу до мене. Аж тут дивлюся, а поміж гілками у снігу щось шелестить. Птах — каня? Пробивається через сніг, підлетить до мене, крилом на мене приязно махне. Хай мене Бог покарає, якщо це неправда. Очі в неї світилися, трохи були гострі, але мудрі. Щось скреготить, а навіть дуже тихо шепоче: «Андрійку! хай тебе Бог береже, щоб ти не заснув. Це бісові слуги тебе так спокушають». — «А що ж робити, божа птахо?» — питаю. — «Прокинься, зберися докупи, назбирай гілочок, котрі сухіші, ватру розведи там у ямі. Просидимо цілу ніч». Я так і зробив. Біля ватри ми зігрілися — і я, і птах. Те, про що ми там розмовляли, то собі розмовляли. І ті бісівські слуги, більші і менші чортики не мали до нас доступу. Там ми перебули ту важку ніч. Над ранком припинилася заметіль. Ми з птахою удвох засипані снігом. Тоді я намагаюся вибратись, напружуюсь понад сили, то туди, то сюди. І мови нема! Тільки ще гірше, значно гірше, ніж звечора. Хіба б крила мати. Гадаю собі: людиська пішли на свята, в лісі вже нікого немає, ого! святкуватиму я тут уже навіки. Вже було світло, біло, м’яко, тихенько, і таке солодке дрімання мене оплітає. Хай! Але що лиш я задрімаю, то плаха легко дзьобне мене і шепоче: «Борони тебе Боже, не спи, Андрійку!». І так кілька разів. Якось раптом у тій дрімоті десь чую якийсь, начебто стукіт, чи що? Ні. Почулося мені. Але знову щось стукає… Але звідки? Це вітер стукає об гілки. Але потім чую далеко внизу слабенький голос: «Кєбила коза…». — Господи! Це ж Каміо про ту свою дівчину співає італійською. Я почав кричати до нього, а він до мене. Я чекав багато часу, аж поки він прийшов. І пилу він мав з собою, і лопату до снігу. Він через гілки, через гущавину мені свої міни корчить. І пальцем мені погрожує. І стукається в чоло, ніби каже: розум де? Прорубали ми, пропиляли заплутані гілки і прокопали прохід. Птах чекав, аж поки підійде Каміо. Тоді я кажу Каміо: «Цей божий птах і ти, Каміо, врятували мене». «Який птах? — питає, — я не бачу жодного птаха». Як тільки він це промовив, каня здійнялася вгору і полетіла. Він не бачив, а я бачив. Врятував мене Каміо. А його — не було кому врятувати. Не знав він лісових слів. Навіть тієї кані не побачив.