Раптово він зламався.
— Ой, дурний я, дурний. Чому я його відразу не затримав у себе. Ей, Боже, Боже. А він все вмів зробити. Худоба його любила. Пропало! Щоб я хоч встиг на посіжінє.
— Танасеньку, вас теж шкода, не журіться так! Та й чи ви не казали, що це не ґаздівська дитина? І щось там ще про ту італійську їжу…
Танасенько глянув з-під лоба. Насправді розсердився:
— Що це ти мені тепер мою дурноту пригадуєш. Фе. Знаєш, хто ґазда? Той, хто життя дає і людям, і худобі. І травам, і пашниці також. І, — не гнівайся, Фоко, — такий, що й лісам теж залишає місце на світі! Такий вірить в Бога. Ой, Каміо, синку, Господи!
Ґазда Уршега все вставав, виходив, знову повертався. Не запрошував гостя до світлиці. Приніс до майстерні повну бербеничку. Не переодягнений, а так, як був задимлений, непричесаний, сів коло Фоки.
— Ну, пиймо, Максим’юче, прошу тебе. Дурний весь цей світ, а я в ньому найдурніший.
— Але ж, Танасеньку, — заспокоював Фока, — такий ґазда, як ви!
Танасенько кричав захриплим надламаним голосом:
— Пусте все це ґаздівство, це неволя, це пута! Викину на сміття все це. Покину на чортову мать дурнувату, все їй перепишу. Хай Вона маєтками насолоджується, Курва чортівська, цариця того світу! Та й так із паличкою плаями, гостинцями, куди-небуть вперед… Але трохи мені худоби шкода… Щоб її хтось не скривдив. — Гей, старо стає на світі, темно. Пиймо!
IV. Рік 1864
Повна свобода, що збереглася на маленькому краєчку світу, уявила собі, що ні перед ким не поступиться. А там, де все ж мусила поступитися, то відразу здобувала подвійно, а іноді й у багато разів більше у пущах, ген там, до водорозділу, там, де водорозділ, і далі на волоському та угорському боці. Там стільки цієї чорноти, цієї бездонної пущі, як моря затвердлого, як вітру застиглого, хто ж вичерпає?! Не поступилася перед великими панами, ані малими, ані перед королівськими комісіями, ані перед нальотами пашів, ані перед цісарськими чиновниками, ні перед суворими пацифікаціями, ані навіть перед священиками. Не хотіла теж поступитися перед тією добровільною панщиною, що глибше нівечить, бо назавжди згинає шию і викривляє спину: перед плугом і перед рільництвом. Відріклася всього, чого сама не зробила. «Хай нас мають всі навколо за тупих і диких, а ми їх маємо за волів безликих» — так вони хвалилися довго.
А перед голодом? Ага, теж хвалилися, що нераз вже викручувалися із не одної скудної весни, бо були сарни, олені, дикі кабани, цілі їх стада, бо були тут і там замки, двори та містечка для нальотів, бо були склади і комори, криївки у лісах, де не ступала нога людини.
Аж нарешті дісталася і до них доля, що виросла із самої свободи, з надії на неї. Нові покоління. Щораз більше дітей, щораз більші поселення, а це означає все більше ротів. Рік 1864.
Дивилися на небо, хоч і не пригадували, щоб хтось колись розповідав, що звідти впала на них манна. Втікати? Є куди, але десять голодних кроків припадало на їхній один. І зашелестіла надія, але не з неба, а з лісу.
Щойно закінчили панську вирубку на Руському, несподіваний мороз на саме свято Петра і Павла знищив пашу і не надто ще численні засіяні поля на самій верховині, а що найгірше, знищив весь урожай у сусідньому краї, званому Підгір’ям. І відразу ж деякі ґазди, котрі розуміли, чим це загрожує, погнали воли на волоський бік. Міняли їх нижче вартості на зерно. Інші гнали волів ще далі, аж за Дністер, а привозили не тільки зерно, а часом навіть з великими труднощами — сіно. Ще інші випасали худобу по лісах, по лісових окраїнах, там, де паша не перемерзла, годували її старим сіном, поки це було можливо, і безпорадно чекали. Посівних земель було дуже небагато. Ґолембьовський у книжці про гуцулів, виданій у Варшаві в 1830 році, правда, твердить, що вже тоді сіяли овес, і навіть кукурудзу, але він має на увазі тільки терени, розташовані нижче, десь в околицях містечка Кути.
Про рільництво у самому серці Верховини відомо лише те, що вже біля 1840-го року Міхал Фергіль з бучацького повіту, з Поділля, купив землю у Жабйому, на Маґурі і почав сіяти ячмінь та вирощувати ярину. Начебто були й такі, що брали з нього приклад. Переповідають навіть, що дід Булига, котрий в свою чергу запровадив таку новинку як ґонт, і навіть залізні кілки, що звуться цвяхами, зробив собі великого і важкого плуга з букового дерева, до якого запрягав для орання аж три пари волів, і збирав непоганий врожай. Сусіди насміхалися з такого запрягу і зовсім його не наслідували. Щоправда, на двірських полях у Криворівні, на лівому березі ріки орали, сіяли і збирали багато не лише пшениці, але й кукурудзи. Але це ж панські вигадки, а на того, хто б їх наслідував, звалиться якась панська доля, так, наче б їй відписав душу.