Лише коли молодий Фока привіз до Ясенова справжнього англійського плуга, коли зорав над рікою під Кичерою чималі площі і засіяв їх на зиму, люди почали приглядатися принаймні одним оком. Чи напевно щезники не псують і не ламають плугів, як це трапилося з тими, які перед тим бралися за плуг? Підслуховували одним вухом, чи справді свята земля не бунтується проти тих, що її кроять?
Але треба визнати, що після панської лісосіки ті, що не пропили заробленого і не наробили додаткових боргів, все ж виграли. І в першу чергу Андрійко Плитка, прозваний Лісовою Смертю, котрий більше від інших закупив у пана високо на Руському лісової землі, і не тільки для себе, але для родичів і для сусідів з села, тобто з Криворівні. Вони випалювали, поспішно корчували, гарячково копали буковими лопатами, оснащеними у бляшані «постоли», зроблені мандрівними циганами. Та хоч і під самими хмарами, Андрійко Плитка заохотив власним прикладом, показуючи, що навіть і в пущах, де нікому і не снилися жодні жнива, лісова земля є піддатливою і приязною не тільки для картоплі, конопель і ярини, але й для збіжжя та овочів, і навіть досить високо, аби лиш у прикритих закутках.
Фока Шумеїв, відчуваючи, що домашні запаси зерна закінчуються, звивався перед зимою по Кутах та по Коломиях за збіжжям. Через це Шумеєві скарби, закопані у котелках тут і там, деякі дуже старі, таємничі, ватажківські — вичерпалися раз і назавжди.
Але передбачливих було небагато і коли прийшов тугий рік та добряче почав викручувати шлунки, то не лише голодні ясенівці, а також і мешканці сусідніх поселень і, зрештою, втікачі аж з Підгір’я, котрі йшли разом з родинами абикуди у пошуках, де б можна було заробити і прогодуватись, зосередились навколо тих, хто мав багато корів і сякі-такі запаси хліба. Помагали вони на господарці чи ні, а все, як і в старих часах, живилися у Шумеїв. Такі ж голодні групки обсідали й інші двори родовитих ґаздів. Також і до двору у Криворівні привезли багато пшона з Тисменичан і роздавали кожному, хто зголошувався. Але цього було замало, дуже замало і тоді не одна родина, зрештою не вперше, потрапляла в шпони зернових лихварів. Та цього разу значно гірше, ніж коли-небудь, бо під заставу земель і хат. У пам’яті збереглися ті грізні, як їх називали «земельні векселі», тим більше, що суд досить близько, вже у Косові, чигав на таких боржників, котрі тоді, як робили борги, не надто переймалися тим, як будуть віддавати, а потім — то й ще менше. Отже, з’явилися хтозна звідки людинятка тихі, скромні, але рухливі і услужливі, такі, що пропонували гроші, гори грошей, або й ще краще — постачали до хати кіньми збіжжя і горілку, і хто б чого запрагнув — під заставу хати і земель, котрих поки-що ніхто не чіпав. Треба було всього лиш одного цілком марного зусилля, підписати щось, або ще менше — поставити малого хрестика, у присутності свідків, а потім засвідчити таку угоду в суді. Угода говорила про те, що у випадку неповернення грошей до такого-то терміну земля і хата переходять у власність позичальника. І все. Позичальники, як вправні мисливці, пильнували термінів, більш того (як по сьогодні детально переповідають) вони нераз переховувалися від своїх боржників перед самою датою повернення боргу, тобто не можна їх було знайти. Правда й те, що численні боржники теж не надто журилися термінами, і навіть хитро тішилися, що зуміли витягнути такі суми за допомогою якихось нещасних хрестиків. Але навіть і ті, що хотіли дотримати даного слова, шукали позичальників, щоб повернути їм борг з процентами або хоч самі проценти, тішилися, коли не могли тих знайти, що тим, мабуть, не спішиться, що ще почекають. Та коли проходив термін, на боржників падав грім з ясного неба. З ясного, бо хто ж і звідки міг знати, що крім людського народження і смерті, є ще якісь непорушні терміни.
У такому краї, завзято пастирському і донедавна мисливському, котрий пережив не один тугий рік, а все ж не затратив часу настільки плинного для пастушої праці і щедрого на забави та свята, є свої старі приповідки про голод. Людина може харчуватися і насититись крихтою, будь-чим і то впродовж тривалого часу, тільки не в часі голоду. Бо коли приходить тугий рік, то голод, що має коріння у кишках, проростає бур’яном також і в голові, і в серці. Це другий голод, це гарячка голоду. Тому так гарячково шукали ліків. Тимчасом ліки, які вони винайшли, були ще гіршими, ніж хвороба.
Отож, наступної осені, коли голод майже минув, земельні папірці спочатку зашелестіли, потім зашуміли і неприглядні шарапатки, судові виконавці з золотими ґедзями на цісарських шапках, забирали в остовпілих боржників те, до чого досі не мав права і сам пан цісар: прадідівські землі. Іноді відразу виганяли із хат, але в будь-якому разі відразу оформлювали право власності на позичальників. Відбувалися незабутні спектаклі, жалюгідно-смішні, серце-роздираючі, бо забавні, але часом навіть грізні. Викинуті згідно з правом спадкоємці на колінах благали шарапатків. Жінки заводили, проклинаючи Богові духа винних судових виконавців, діти вторячи верещали хором. Іноді їх проганяли кийками чи сокирами, а деінде проганяли позичальників, впроваждених згідно з правом, погрожували їм помстою, траплялися чимало випадків, коли погрози здійснювали. Позичальники (не завжди пройняті любов’ю до ближнього і за це піддані прокльонам на наступних п’ятдесят років) виправдовувались тим, що без земельних векселів їм довелось би розпрощатися зі своїми грішми на віки вічні, а без супроводу цісарських шапок їх би принизливо прогнали, а щонайменше, то висміяли б знущально. Пригадували нещодавній випадок у Косові, коли такі ж боржники заспокоювали дещо нетерплячого позичальника, який, втім, не підстрахувався земельними векселями, лагідно і солоденько: «Мошку любий, ми тебе скоро закутаємо». Закутати означає обтулити, заспокоїти, але також і прибрати. Дотримали обіцянки, вбили його нишком.