Ніхто не заперечить, що земельні векселі були хитрими пастками на голодних і переляканих голодом, і що внаслідок, не зважаючи на те, що згідно з законом, багатьох боржників «закутали» назавжди. Але зараз жандарми, а навіть військові підрозділи, зрештою, й раз чи другий шибениці укоронували цей незабутній тугий рік, мабуть, найзгубніший з усіх. Рік принижень, дитячої безпорадності і безпорадної глупоти. Засівалася не озимина, а помста. Довго проростала, повільно дозрівала. Бо земельні векселі відібрали людям не тільки маєтки, але й відвагу. Знівечили і зганьбили.
Фока з іще непевним, зародковим наміром оглядав родові ліси на Рабинці і на Попадинці. Коли він сходив з Рабинця вниз, відпочив на межі лісів. Сонце сильно припікало і Фока заховався у арці подвійної чубатої смереки, яка виросла таким чином, що колись два зігнуті одне до одного дерева зійшлися між собою, як два цапи, котрі буцаються, а потім вітер їх зблизив і вони зрослися. Зв’язалися подружнім вузлом назавжди. Чубату смереку супроводжував не такий вже й старий бук, котрий посіявся у цьому затишному і сонячному місці. Восени багато червоного: червоніють і палають буки, переливаються ягоди, горобина і калина. Тоді у нас появляється птах з червоним животиком — снігур, званий соловейком осені. Захований у вершечку подвійної смереки, чи може бука, він проспівав Фоці виразно:
Фока зірвався: заснувати на Рабинці великий бутин, свою власну лісосіку, із власними ризами, власними водозапорами і власними сплавами!
Він вже уважно приглянувся до лісосік, а ліси свої і води свої він знав краще, ніж будь-який пан своє. Грошей у нього не було, але він вхопився за ідею зовсім іншої лісорубської спілки. Хотів розпочати самостійно із випробуваними побратимами, але нікому не продавати.
Він дивився вниз від подвійного дерева на свої ліси: жодної полонини, ані лисини, ані голого місця. Донизу і знову догори хвилювалися чорнолісі хвилі, перескакуючи через яри, поглинаючи провалля, і знову нагромаджуючись до неба. Чорнота била в очі, шуміла, муркотіла, шепотіла: ліс-ліс-ліс…Хто ж впорається, хто насмілиться почати? Адже ясно, що полонин, лугів для сінокосіння, а тим більше городів чи ланів ніхто ніколи не відвоює у цього лісу, бо де ж є такий орач і сіяч, як він сам. Його це нуртувало наяву і у вісні, але він і не думав щось вирішувати, а тим більше щось починати без згоди батька.
Про батька — Максима Шумея відомо, що його не часто бачили у Ясенові на селі, навіть і у церкві рідко, бо лишень на великі свята так, наче він ховався від людей. Удома він переважно бував сам у коморі, у найбільш захованому закутку будівлі, посеред стін, що збігались в одному місці. Хто не знав, як збудовано дім, той нелегко туди потрапив би. І на пасовиськах він теж перебував сам, без пастухів, бо худоба, хоч її і було багато, дозволяла себе без труднощів заганяти, завертати, закликати. На окрик ґазди швидко збігалась, немов її хтось наганяв. Іноді навіть тварини бігли за ним, відштовхуючи одна одну, немов із ревнощів. Дехто бачив здалека, як старий Максим легко біг униз, а попеляста копиця волосся підносилася на вітрі, а вся худоба: корови, коні, вівці, кози і пси наздоганяли його наввипередки. Про це в селі перешіптувалися, що у нього є до послуг і до допомоги «такий», хто заганяє чи закликає худобу, коли ґазда подає знак. Але священик-парох, а з ним і всі духовні другого ступеня, тобто дяки, паламарі, церковні брати та інші, котрі знали Максима, завзято заперечували все це. А священикова дружина, киваючи таємничо на чоловіка, проголошувала на все село, що Максим святий. Також і Танасенько Уршега з Ільців, котрий товаришував з батьком Максима, ватажком Шумеєм і знав Максима від хлопчиська, додавав пошепки своє, коли було кому.