— То що ж?
— В наших руках дерево, як золото, а цього їм у містах якраз і треба. Вони самі до нас прибіжать, а потім — світ відкритий. Будемо вчитися плуга, рільництва, писемності, законів.
Максим довго думав:
— То вже полонин і лісів не досить, ані старої правди, щоб втекти з худобою від доріг і від нової моди?
Фока терпляче пояснював:
— Не можна весь час утікати. Ми з коровами і вівцями, а вони доженуть і переженуть із залізними дорогами і грішми, а нас будуть бідою поганяти. Треба сидіти тут на місці і не здаватися. Забезпечитись, вчитися…
Максим твердо заперечив:
— Вчитися, у кого? У кріпаків, у тих, що ще вчора були у панщині по вуха? Ми — ґазди.
Фока промовляв, немов наказним тоном:
— Закарбуйте на реваші: рік 1864, а потім дивіться на реваші вперед. Зараз ми ґазди, а що далі? Людей щораз більше, справжній мурашник, такі рої, як зголоднілих блох восени у колибі. Внуки, правнуки бідністю заплатять за наше ґаздування, стануть жебраками.
— А цісар, а священики не поможуть?
— Як же помогти тому, хто сам собі не хоче допомогти, бо не слухає порад. — Максим задумався, а Фока за мить додав:
— Мені якраз снилося, що ми на важкий рік будували для людей великі доми, двори, палаци такі, як у Станіславові. Але ми не закінчили і люди швиденько порозтягали собі з того двору одне й інше — кожен для себе, й утікали з тим, що нахапали. А все-одно на нас нарікали. Несплачений борг.
Максим вирівнявся і вдарив долонею об стіл:
— Мудро, синку, з реваша видно — це борг. Нової моди треба остерігатися, але ти роби якнайкраще, я тобі довіряю. Грошей вже залишилося зовсім мало, але бери й це і роби.
Максим підвівся, випростався і неначе підріс. Відділяв на столі одні реваші від інших просторо, щоб кожного було видно зокрема. Знову стріпав з себе порохи, яких не було, взяв з кута мітлу і замітав порохи, яких не було. Фока спостерігав за ним уважно зі здивуванням.
V. У пупку
1
Щоб зрозуміти, як Фока наважився на лісосіку, треба сказати, що спочатку він знайшов собі надійних друзів. Перш за все він уклав за стародавнім звичаєм урочисте побратимство з молодим кєрманичом, Петрусем Савіцьким, бо той найбільше припав йому до серця серед усіх, яких він зустрів на панському бутині. Вони вже давно зналися з Ясенова, але досі зустрічалися рідко, бо Фока, дитина родовитих ґаздів, змалку мешкав на горі, а кожне літо проводив на віддалених полонинах, тоді як Петрусь, ковальський син і дитина прибульців, упродовж цілого року стирчав коло косівської дороги, у ямі над Варатином, де була батьківська кузня.
Коли Фока повертався верхи з Рабинця додому, то догнав дорогою з Криворівні Савіцького. Вони розмовляли про зміни останніх років, про нові турботи, а також про земельні векселі. І Савіцький, хоч зазвичай і несміливий, відразу викликав у Фоки довіру. Він розповів тому щось, чого його навчив батько з латинської книжки про те, що коли дуже давно, у старожитні часи, держава була під загрозою нападу, навіть більше — ворожої навали, віщунка порадила, щоб там обнесли себе дерев’яними мурами. З особливою довірливістю до Фоки, він додав: — Латиною це звучить так: “Pythia respondit ut moenibus ligneis se munirent”[1].
Вони розгадали, послухались і виграли.
— Дерев’яними мурами? Розгадали? І що ж це мало означати? — запитав Фока.
Савіцький утішився:
— Тоді це означало — кораблі, а у нас буде означати — дараби. Лісів у вас достатньо, розумієте, що треба робити? Вискочити практично і славно.
— А хто ж допоможе з ризами, з дарабами? Італійців уже немає. Хіба-що спровадити людей з Русполяни, з угорської сторони. На це треба багато грошей.
— Я на цьому знаюся, допоможу вам в усьому. — Такими були пам’ятні для обох слова Савіцького.
Осяяний цією думкою, Фока визнав, про що йому проспівав снігур на горі, а також, що батько погоджується. Слово за словом і домовилися. І невдовзі після цього уклали побратимство. Запросили дружбів з Бистреця і за старим звичаєм пішли з обома дружбами, з Андрійком Плиткою і з Петрицем Сьопенюком, до церкви складати побратимські присяги. Вони обрали церкву у Криворівні, яка була більш-менш посередині дороги між Бистрецем і Ясенівською кичерою, на якій жив Фока. Але в основному через те, що їх особливо приваблював місцевий парох, отець Бурачинський. Після сповіді вони присягли один одному, згідно зі старим звичаєм, що в разі потреби будуть ділитися тим, що мають, що ніколи один одного не залишать, особливо у біді і в грізну мить, що аж до одруження жоден ніколи не поверне до дівчини чи до якоїсь жінки і що жоден не розповість таємницю, яку йому довірив побратим. На цьому мала базуватися лісосіка. Після присяги у церкві вони ще раз відзначили побратимство у домі Шумеїв. Відтоді вони бачилися часто, а розлучалися ненадовго.