Коваль відповідав, як умів, скупувато, врешті-решт по-ковальському важко і повільно. Важче було, коли Танасенько Уршега, хоч і не віщун ніякий, ані не мольфар, але, як казали у селі, гірський мудрець, до того ж багач, приїхав одного разу з Ільців до Ясенова до Савіцького, щоб днювати у нього, тобто провести у нього цілий день, задля того, щоб познайомитись з ним, з його роботою і потоваришувати:
— Пане ковалю, добродію, — запитав Танасенько на самому кінці, — то як, на вашу думку, залізо від Бога чи від чорта?
Савіцький відповів просто:
— Чорт сам нічого не створить, але пробувати любить, може й псувати? А людина псує напевно, може й не гірше від чорта. Якщо залізо для чогось доброго, то від Бога. А якщо для чогось злого — га! — хто ж це знає?
— Ну добре, — продовжував Танасенько, — але ж залізо не росте, як дерево зі святої землі, шарів і серцевини немає.
— Хтозна чи не росте, у землі може й росте.
— Але ж ви говорите, — впирався Танасій, — що його треба виплавити, тож видно, що без людини не буде ані відлитим, ані твердим, ані шляхетним, як ви кажете.
— Дерева ви ж також не берете, коли воно росте. Його треба зрубати, обкорувати, порізати і обробити. Без людини зламається або зігниє. Сиру колоду чи коріння ви ж під хату не підкладете.
Танасенько запитував ще й з коня, коли від’їжджав:
— То що все ж потрібно, щоб залізо було для добра?
— Сумління і рука, — відповів коваль.
Танасій запам’ятав.
Коваль був суворий, говорив небагато, а все ж деякі його хоч і не численні вислови розійшлися та збереглися. «Сумління і рука», — промовляв коваль так суворо, що якби не знати, що це людина помічна, то тільки б забиратись геть і втікати якнайшвидше. Дехто чув, як він казав синові коло міха: «Міх — повний дих, холод — страшний гріх», або ще коротше: «Гостро, гостріше, гаряче». Чули також і такі вислови, яких ніхто не розумів, тому тільки пани і священики їх запам’ятовували. Було відомо, що родинне гасло Савіцьких звучало: «Завжди готові». У тих колах запам’ятали і правило коваля: «Crimen capitale equum mutilare»[2].
І ото стільки чіткої пам’яті поніс вітер і розсіяв по горах від перевалу Буківця понад обома Черемошами і попід вершини, до розсипаних пастуший стай.
Додатково шанували коваля й за те, що його скульптурну рівну поставу оздоблювала колись світла, а на старі літа сталева борода, що спливала потоками цілком густого волосся, а радше сплетіннями, розділеними точно так, як у святого Іллі, володаря громового клину. Важко сказати, хто кого наслідував, чому і як. Може, косівські художники, що зображали на яворових дощечках святого Іллю, просто змальовували з коваля, чи може він і сам уподібнився до бородатого володаря грому. Цьому могли сприяти два каменя, точніше два потужні валуни, поміж якими поселився коваль, до того ж обидва — єврейські. Неподалік від кузні і досі лежить великий, як лісова колиба, валун, званий Жидівським Каменем, якого бачать всі, хоч він і приховує невидимі події, які можна б нарешті відслідкувати і перевірити. Другого каменя, прихованого над скелями високо під верхівкою, з дороги не видно, і його історії, мабуть, ніхто й ніколи не відслідкує. Відомо тільки, що в нього громи б’ють з особливою пристрастю і може тому його назвали Кріслом Іллі. Біля цього Крісла упродовж багатьох років відбувалися події, про які розкажемо пізніше. Саме там єврейський пустельник, званий Єкелє, котрий шукав у горах над Черемошем слідів майстра Бааль-Шем-Това і божої книги, приніс Іллі у жертву первородного сина, щоб той його прийняв на лоно старої віри і нової хасидської також. І коли Єкелє втратив всю родину, всіх, окрім коня, він поїхав візком світ заочі в напрямку Буківця, зітхаючи до Бога і до Іллі. Вони прийняли і його. Грім вдарив у верхній камінь, валун скотився на дорогу і накрив Єкелє разом з возиком і конем. Саме цього валуна називають Жидівським Каменем. І хоч Бог та Ілля спасли колись пустельника, то не кожна людина хоче бути негайно спасенною, тому такий-сякий подорожній підчас бурі втікає і ховається у кузні і в домі коваля. Всі про це знали і коваль про це знав, що першим мешканцем цього яру багато років тому був пустельник Єкелє. І тепер доля призначила коваля охоронцем цього місця і цього каміння. А радше — охоронцем подорожніх. Бо коли громи починали вигравати на горі, то вниз скочувалися більші чи менші валуни. Проїзд був небезпечним і важким.