Голос Савіцького також належав ярові над Варатином. Коваль говорив повільно, густим басом, повним, вібруючим. Неодноразово, як це й нині буває у яру Варатину, сусідні скелі відзивалися людськими голосами. Бас коваля гудів та поширювався в пустелі несподівано і когось, хто нічого не знав про Савіцького, міг би сповнити страхом, який і так підіймався з ущелини тісного яру, котрий добре надавався для засідок і котрий засідками раніше був відомий. Знайомих же бас втішав, що кузня вже близько, а Савіцький на сторожі.
Та попри все, це вже стара історія, хіба-що прадіди і діди нашого покоління її краще пам’ятають. Можливо, що останнім часом про Савіцького у нас відомо ще менше, ніж про святого Іллю. Хоч кузня стоїть і тепер, не було б дивним, коли б хтось сказав, що Савіцького ніколи й не було у яру над Варатином. І що це тільки якась вигадка, відлуння розповідей про Крісло Іллі, втілене в людську постать.
Сьогодні надто часто кажуть: «міф». Тим частіше, чим більше стають сліпими і глухими, ба, чим зухваліше і огидніше хтось починає собі уявляти, що немов би міф можна було заколотити як завгодно і нашвидкуруч, в більшій чи меншій мисочці, типу того, як рабин Мойше Кітовер зробив людину, але без розуму і сумління рабина. Заколотити, а потім розтрубити за допомогою більшої чи меншої труби, і засипати очі піском за допомогою меншого чи більшого розпилювача. Але ж коваль Савіцький — це реальна постать і її нам значно краще розкривають цілком переконливі дані, що він був бідний, і наскільки був бідний, і яким дивом він вижив у горах. Це навіть неважко було б вирахувати щодо ґроша з олівцем в руках, що не підходить жодному міфові. Грошей було мало, за підкови платили кілька ґрошів, за обручі до возів трохи більше, але возів у горах в ті часи було небагато. Савіцький зазнав би нестатків, може й мусив би втікати з родиною з гір, щоб десь далі пошукати щастя на старість, якби не те, що його, на щастя, вважали інституцією. Гірські пастухи проявляли знаки поваги до неї і чи то як оплату замість грошей, чи з нагоди свят і, врешті-решт, задля підтримання добрих стосунків приносили все, що мали. Дарували небагато: бринзу барилками, вовну, шкури, навіть сукно, кожухи, телят, дещо рідше ячмінь — тобто все, що на той час мало копійчану ціну так само, як праця коваля. Іноді хтось з панів, що заїжджав ненадовго до Жабйого, Ясенова і Криворівні: Скарбек, Хелміцький, Яблоновський, Пжибиловський і Штрассер, іноді хтось з гірських священиків — замовляли зробити все, що з заліза, починаючи від підков і обручів до осей, замків, оков, завіс і ключів. Правду кажучи, з бажанням допомогти, вони замовляли дещо більше роботи, ніж їм було потрібно. Але Савіцький, який не був схильним приймати завищену платню, нав’язану з панської ласки чи зі священицького милосердя, сам встановлював ціни по-справедливому. Але, як би там не було, все ж не центи, а гульдени, потрапляли до кишені коваля, та це траплялося досить рідко, взимку практично ніколи.
Як вже було сказано, Савіцький став інституцією, сказати б, рятівною для всіх, хто підіймався на Буковець, а що ще важливіше — для тих, хто спускався із карколомних схилів. Не лише для ремонту воза, коліс чи дишлів, але й для самих людей. Єдине світло вартувало ночами у ярі у вікнах дому Савіцького і воно ніколи не гаснуло. По ночах на поворотах дороги над Варатином воно світилось іноді крізь туман і дощ, як морський ліхтар. Зимою, мабуть, ніхто не проїжджав повз кузню, щоб не зайти та зігрітись. Іноді, зачувши уночі дзвоник чи окрики згори, Савіцький виходив із запаленим смолоскипом до повороту, щоб присвітити. Особливо зимою, щоб допомогти пробитися крізь засипаний снігом яр, зокрема там, де «босі» сани, тобто непідкуті, такі поширені в наших краях, могли з легкістю зсунутися до яру, до води чи до якоїсь ями, підступно присипаної снігом, а потім і потягнути коней за собою — і нещастя готове. Коваль, розуміючи, що підкуті сани не скрізь можуть пригодитися, зокрема на пухнастому снігу, не заохочував підковувати сани, задовільнявся тільки тим, що рятував їх. Щонайбільше, то радив, аби на подальшу дорогу накласти на низ санів «постоли», тобто залізні окови, такі, що їх легко можна зняти, коли знову виїдуть на непроторований сніговий пух. Коли хтось попереджав, що повертатиметься чи спускатиметься вночі, то коваль чи ковалиха вартували. Ковалева жінка довго молилася біля оливної лампи, а коваль сидів за столом і читав, часом, коли був втомлений, лягав на ліжко одягнений. Літом, підчас повеней і бур, вони вартували ще пильніше, ніж зимою. Про все це раніше ніхто не подумав — та й хто мав би подумати, коли у ярі ніхто не жив, — що придався б охоронець безпеки на поворотах карколомної дороги над самим потоком і що придалось би постійне світло. Тож коли коваль появився із власної волі, то виявилося, що був необхідним.