2
Щоб це оцінити глибше, треба б щось сказати про прибульців, тобто про всіх тих зайд і заволок, як їх називали то поблажливо, то зневажливо, котрі в горах шукали притулку. Адже віками наші гори виконували роль морських берегів — а інші гори тисячоліттями — тому, що приймали і захищали викинуті різними хвилями останки і людський осад — невдах і втікачів — та давали їм сховок. Їх пригортали не лише лісові криївки, яри і гірські вершини, але й незмінне пастуше життя, найлегше і найстабільніше, а тимчасово і рідко — мисливське життя. За цей притулок гори вимагали і пастирське лоно мовчки вимагало пристосування тіла, ноші і повсякденного життя: нехай кожен прилине близько до землі! Тверді і ласкаві гори не забирали нікому надію на власність, чи на багатство пастушого життя, але, окрім нездоланних віддалей, ніхто нікому там нічого не забезпечував, і упродовж століть нікого не захищали жодні паперові закони, ані жодна правоохоронна система. Кожен мусив захистити себе сам, щонайбільше, міг його захистити фактичний стан справ — але тільки до певного часу. Тому треба було повністю покладатися на Бога, на власну мужність, завзяття і хитрість. Кожен мусив зректися всього, крім свободи, була вона під загрозою чи ні. Якщо хтось не дуже сильно вірив у Бога, то все ж там на пустирях, у самотності, серед темної ночі він мусив почуватися заклопотаним. Нерозгаданий Бог доводив своє існування раз громами і повенями, раз у слабості і в хворобі, яка захоплювала у шпони на безлюдді, а інший раз — багатством паші, приплодом, молоком, яке лилося щедро, овечим руном, а найпереконливіше тим, що Він давав нарешті невдасі місце на світі, якого той не знайшов у світі людей. За все це Він вимагав терплячості і витривалості. На додаток ще й дарував прибульцеві, поза релігіями, поза догмами, оте людське зітхання: «Боже мій!». Такий втікач, якщо хотів, то міг притримуватись своєї віри, традиції, своїх забобонів, навіть таких мрій, як хмари, що їх вітер приносить з угорської котловини, або зі сходу зі степів Бессарабії. Вони всякають у яри, недовго тримаються у вигляді порваних ганчірок, скапують в ущелини і знову парують, підіймаються. Ніхто не відбивав охоти ані не заохочував прибульця. Все залежало від його прив’язаності, від міцності його мрій і хтозна, може часом те чи се і скапало у пісню або в обряд.
Хоч з осідників творяться верстви, але все ж, на щастя чи ні, більшість людей не є невдахами. Бо весь час народжуються і розквітають широкі цивілізації, котрі осідають над великими ріками, на широких полях, навколо морів, на тисячоліття, а у сміливих намірах — назавжди, щораз ширші, щораз всеохопніші. Щоправда, у кожній з них сперечаються два принципи: один — щоб зберегти цінний здобуток, другий — щоб привнести щось цілком нове, небувале. Забувають, що те, котре зберігається, може закостеніти, а з іншого боку те, що нове, може підкопати те, що стале. Але ще краще, ніж оті цивілізації, доводить незнищенність людськості, особливо перед лицем найбільших катастроф, той людський пил і крихти, що здригаються і зав’язуються на пустирищах, у ярах, в полонинах. Монастирі і обителі схимників, навіть найсильніші, навіть настільки одержимі втечею від світу, який гине, як колись у Тебаідзі, мусять з собою забрати виразні заповіді, вказівки, суворо бережені у книжках. І в цьому їхня сила. Вони вірні, вдячні, віддані на смерть і на життя тим одноразовим, єдиним об’явленням, збереженим спочатку у святих книгах, а потім в необхідній організації Церкви і догм, і то навіть у Гімалаях. Але вони переважно не вдаються до такого ризика, щоб Бог сам промовляв із хмар, з вогню, з дерев, з людської доброзичливості, з жорстокості природи і щоб проявився або ні. І за це отим, виколисаним та береженим традицією і щоденними зусиллями героям віри, будь-який немузикальний недовірок, без чуття на приховані зв’язки, а тим більше без вдячного поглинання шепотів, може закинути: «Те, у що ви вірите, те, на що покликаєтесь і що дає вам силу, ніколи б само по собі у вас не проявилось, якби не минуле, якби не книги, перед якими ви падаєте горілиць, бо вас так навчили і з цим ви прийшли сюди до вашої самотньої обителі».
Але шепіт пущі і хвороби, особливо небезпечні спокуси свободи, яким важко протистояти без зовнішньої допомоги, виставляють на найважчі випробовування. Вони можуть дати таке свідчення: «Так чи інакше, це людськість. Повертається вчора, сьогодні, завтра».
Гори і пущі взагалі терпеливі. А гуцульська верховина — найбільше. І, мабуть, гостинна? То чому б не наслідувати цієї гостинності? Тому слухачеві, який забрався у наші гущавини, чи хоч би завдав собі праці погортати наші спогади, ми зобов’язані проявити гостинність, задля того, щоб собі і нам він визнав таке: «Що ж більше доводить, що віра, особливо віра в Бога, народжується зі страху і є тимчасовим, скажімо собі, знахарським ліком проти страху? Тому, коли людина звільняється від страху, віра стає непотрібною. Відкладімо її на майбутнє, або, якщо вже конче хочемо, то до спогадів старанно прикритих, бо не обов’язково повчальних».