Іншу частину виховання батьки наповнили, чим могли. Мати навчила його доглядати і доїти корову і прищепила йому чималий запас молитов, релігійних пісень і колядок. Батько, хоч і хотів з нього передусім зробити вмілого ремісника, намагався все ж розширити вузький горизонт Варатина, що було непростим завданням. Читав, читав. Він читав йому вголос усі книжки, які мав. Не проминав важких і цілком нудних істин, пояснюючи йому найбільш доступно. Навчив його на Біблії читати. Навчаючи його письма, сам старанного вистругував гусячі пера і наполегливо вчив сина тій основі гарного почерку, якою є делікатне застругування пер. «Кульгавим почерком, як і кульгавим конем, далеко не заїдеш», «Гусяче перо — це не гусяча лапа, ба, розумієш?». Потім научав: «Currente calamo»[3], а також поблажливо: «Lapsus calami»[4]. Петрусь писав, чистенько, акуратно, чітко. Коли йому сповнилося десять років, мати подарувала йому старий молитовник, на перших сторінках якого записувалися дати народжень і смерті членів родини Мілевських з Нижнього Березова. Від батька він отримав важкий, грубий, як книжка, старий зошит із сірими картками в дрібну клітинку. Це була якась бухгалтерська книжка, мало обписана рахунками. Батько давно тримав її для хлопця. На першій сторінці були написи: «Omnia cum Deo»[5], а також «Fluctuat nec mergitur»[6]. Це мав бути зошит для латинських вправ, мабуть, на все життя, бо як найважливішого за все, батько вчив сина латини, ще більше, ніж Біблії. Особливо вимагав від нього перш за все повороткості у відмінюванні іменників та дієслів. Сірі сторінки заповнилися сотнями слів у всіх формах, нарешті вони дійшли до читання Корнеліуса Непоса: «De viris illustribus»[7]. Це була вершина, більше латинських книжок не було, поза Непоса вони ніколи не вийшли. Нераз, коли батько відпочивав, мати випитувала Петруся про слова, правила, винятки і відмінки, розсіяні по сірих картках. В результаті Петрусь, окрім текстів міністранта, найкраще знав напам’ять Непоса, в уривках також. Зрештою, вже і раніше за різних нагод батько занурював його у латину. Петрусь змалку багато бігав, майже не ходив, лише бігав, тому батько завжди, коли малий розбивав собі носа, повчав його: «Cave ne cadas»[8], а також «Ab uno disce omnia»[9], що мало означати: «На одному синяку вчися, щоб не було інших». А також, коли, як він вважав, вказував на щось важливе, то повчав: «Hic jacet lepus»[10], або ж у кузні задля точнішої практики: «Nec sutor supra crepidam»[11]. Але відразу ж для уточнення, щоб не забувати про ширший горизонт, навчав якогось особливого прислів’я: «Nemo faber nisi supra fabricam»[12]. Петрусь не лише уважно слухав, але мусив повторювати і запам’ятовувати всі висловлювання. Ще через багато років він повторював священику Бурачинському ті свої латинські знання.
Не бракувало й латинських цікавинок та навіть анекдотів, винятки Петрусь вивчав віршами: «Mons, dens, pons, rudens, fons, occidens et oriens sol»[13]. Або ще: «Fer, papaver, ver, cadaver»[14]. І нарешті, коли учень вже знав так-сяк відмінювання іменників, поділ займенників та відмінювання дієслів, вчитель завів його у таку пастку: «Mea mater, mea pater filium tuum lupus est»[15]. І Петрусь попався, але яке ж це було відкриття! Він негайно побіг на дорогу, щоб перед кимось похвалитися або щоб поставити комусь таку саму пастку: «Mea mater, mea pater…». Але кому? Дорога з Буківця була порожня. Та навіть, якби він зустрів випадково якогось подорожнього, ніхто не зрозумів би про що йдеться.