— Зараз ти мені когось нагадуєш.
— З родини? — запитав, як завжди, несміливо Петрусь.
— Ні, не з родини.
Петрусь не допитувався, а батько дивився на нього далі і продовжував:
— Такого, що довго не пожив, а був найкращим. — Ті, що загинули, найщасливіші. Потисни гостро, гаряче.
Він клав бруска на вугілля, поглядав на сина, немов з-під лоба.
— Ти не коваль.
Син перелякано глянув, бо це було немов закид, а коваль тимчасом заніс залізо на ковадло і дзвонив. Вже від ковадла пояснив:
— Якщо вже майстер, то має бути добрим, це честь, але запродати славу? — ні — це найгірше.
— А як? — тихо запитав Петрусь.
— Слава, — відповів батько.
Петрусь наважився на найсміливіше запитання:
— А зараз що?
— Зараз що, де?
— З того, що було там, зараз? Це слава?
Коваль посуворішав:
— Пригадай собі Непоса про Фоціона: Hujus rei militaris memoria est nulla, fama tamen autem magna[26].
Коваль втомився, відпочивав, говорив дещо незрозуміло:
— Розумієш, це є так: ті, що померли, летять за слідом синів, віються так, як орлиця пантрує за тими своїми малими, коли вони вже злітають, по скелях, по ямах.
— Чому?
— Доглядають, пильнують, куди не глянеш — ти не бачиш, а вони поруч. Га, аби лиш вони знали, де ти…
— Не знають?
— Шукають знаними шляхами, а десь на чужині — слід…
— Губиться, чи що?
— Ну, нічого, потисни міх гостро, гостріше…
Він знову розжарював брусок, потім дзвонив дещо бадьоріше, а Петрусь запитував дещо сміливіше:
— То що? Не рухатись з місця?
Коваль дзвонив далі, змушував чекати на відповідь, потім промовив по складах, але знову якось невиразно:
— Згідно з долею, згідно зі славою. Що з того, що на одному й тому ж місці, а знайдуть тебе апатичним, якимось зажуреним. — Батько повернувся з залізом до міха: — Ну, потисни.
І коваль знову повернувся до ковадла, знову дзвонив, а закінчив так:
— Хтозна, може так і краще, вперед, вперед — він поклав розжарене залізо у воду. Залізо сичало, а коваль промовляв дещо голосніше. — Слава! нехай тебе шукають, принаймні мають що знайти.
Петрусь недоречно потиснув міх, вугілля раптово розгорілося, а батько зупинив його рухом руки. Подивився з докором:
— Не треба от так, ти ж не дівчина. Розлучитися мушу і тужити також. Ну, занеси це в кут, воно якесь важке.
Петрусь безвольно потягнувся по брусок, обернений спиною запитав з кута:
— І як?
— Що як? Постав його сторчма, хай буде.
Петрусь повернувся до міха, коваль дивився на нього знову.
— Ти питаєш — як? Чому ж ні? Нарешті зустрінуться, але мусять шукати так довго, як і перед тим.
— Перед тим? Коли?
— До народження, треба заслужити, слава…
— Не близько кружляють?
— Кружляють, кружляють, а якщо ти не відчуваєш, то з тобою щось недобре.
Петрусь почав ходити між міхом і кутом туди і назад, безцільно, все швидше.
— Принеси мені свіжої води напитись, бо гаряче, — сказав батько.
Вже багато років, відколи перебрався у гори, коваль Савіцький знав, що тут завершиться життя, а тепер знав про це тим більше, відколи повернувся. Праця його втомлювала, ноги ставали якимись важкими, він слабнув з дня на день. Після цього всього ще й хороводи зі здоров’ям? Ще цього бракувало? Найкраще, щоб лягти десь відразу. Цвинтар був далеко, в долині коло церкви, у ярі земля камениста. А найгірше, що цей яр такий тісний. Ті Духи хоч би й шукали по світі, хоч би й літали, хоч би й нипали, нюхали — не втиснуться. Навіть вітер не може тут протиснутись. Може й краще? Для чого ж, щоб вони знайшли його такого змарнілого? Зрештою, ані цей гірський край, ані цей яр нічого поганого йому не зробили. Навпаки. Але темно, тісно, важко дихнути.
Тож, коли прийшла весна, Савіцького гнало з дому. А найбільше з яру. Щовечора він сам виходив на прогулянку, в верх до Буківця, туди, де було ширше і просторіше. Однієї ночі потік ричав, як злий звір, роздратований: мало йому всього того, все ще женеться у низ, женеться? — За кілька днів, коли вода спала, потік стогнав ночами:
— Ой, що ж з ним сталося?
А кілька днів потому Варатин тільки зітхав тихо, без зойків, слабий, вичерпаний. Савіцький слухав, вбирав у себе все нові звуки немов чужого потоку, але що ж вдієш — свого. Одного вечора він почув щось таке, що, повернувшись додому, записав у грубій універсальній книзі великими літерами заголовок: «In articulo mortis»[27]. Нижче під ним не написав нічого, бо стара корова, звана Панею Дідичкою, жалібно порикувала зі стайні. Савіцький перервав, виплутав корову і повернувся. Кількома днями пізніше він задрімав по обіді на лаві коло міха і вже не прокинувся. Кузня не осиротіла, бо Петрусь вже виріс настільки, що мати мала опікуна. Коваля закрила мовчанка. Його випадкові висловлювання — кілька, небагато — закрили навіть цю мовчанку.