Юрми людей проводжали коваля спочатку до церкви, а потім на ясенівський цвинтар. Четверо священиків проводили похорон. Священик Пасіонович, парох Ясенова, втяв пам’ятну промову. Хоч тоді ще й не старий, хоч і русин та греко-католицький уніат, він якось не міг полюбити своїх парафіян, бо не міг до них звикнути. Попри переконливі вмовляння дружини, він підозрював їх у поганстві, дорікав їм безбожництвом, іноді навіть розпустою, в основному через суперечливі пісні. Мабуть, через це на проповідях він охоче і надто часто згадував про кінець світу. Через це дивна напруга наростала між духівником і парафіянами. Священик хотів їх виправити і постійно погрожував кінцем світу, а парафіяни байдужіли, бо він їм відбирав сам смак життя і надії. Мало-що проникало від церкви — хіба лиш до дітей, те, що міцне і гарне з літургії, і з символів — а від амвону, від живого слова запального проповідника не одного відштовхувало, особливо мужчин. Парафіяни не могли почути теплого слова поблажливості, розчаровувалися, коли очікували на підтримку і радість від гарних свят. А священик, пронизуваний холодом байдужості і, як він гадав, непоступливості, знеохочувався також. І ставало все гірше, якийсь покритий сірістю мур — все виростав. Так безплідніла церква.
І тут пригадався союзник неочікуваний, бо дозрілий, пан коваль, що мав повагу і авторитет, як у священика, так і серед парафіян. Він вважав ці парафіяльні сутички дитячими вередуваннями. Тому з іще більшим запалом священик виголосив проповідь в пам’ять про коваля.
— «Завжди готові», — волав священик, — таким є предковічне гасло родини Савіцьких. Пан Бог покликав, і пан коваль відразу все покинув. Пан Савіцький сміливо постукав до неба! Там тебе знають, туди тебе негайно впустять. Пане Савіцький, помолися за тутешніх грішників! Гостро! Гаряче! Найменша несправедливість ніколи не впаде на справедливого. Запам’ятайте собі це, люди, це нам залишив пан коваль. Він не був багатим, але залишив великий спадок. Бо чи ж ви собі думаєте, що світ буде крутитися безконечно, якщо не стане справедливих? Ні! Колесо без змазки трісне, пана Савіцького не стало, і кінець світу близький, він от-от. Кайтеся, жалійте через свої гріхи, бо не знаєте ні дня, ні години. А тимчасом, ще перед кінцем, щоранку, щовечора, коли грішна думка, коли грішний язик, коли рука замахнеться до гріха, помоліться за пана коваля і згадайте про нього: сумління і рука. Дай йому, Боже, царство небесне і хай він поділиться з нами».
Тоді виявилося, скільки друзів було у пана коваля Савіцького, і яких. Стара пані дідичка зі Станіславова, неприступна і сурова, прислала спеціальним гонцем посріблений вінок. Ґазди з багатьох віддалених сіл прийшли у значному числі. Було стільки свічок, що дими тяглися за похороном смугами, а натовп був такий, що не один іншому кудли у тисняві підпалив. Баби заводили хором, як по писаному і нестямно, раз на довбушівську ноту, а другий раз на якусь старовіцьку, яка хоч зовсім і не була сумною, але зворушувала людей.
Нанесли Савіцьким дарів незмірно. Потім потроху забули, бо хоч Петрусь і перейняв кузню, його не визнавали за справжнього коваля, тим більше, що він був мовчазний, то хто ж міг знати, чи він нерозторопний чи неприязний до сільських людей, а може просто гоноровий, як це ковальський панич. Через все це було все скрутніше, крім молока, а ще картопля із кам’янистого ґрунту з-над Варатина, картоплі багато, а житній хліб — звідки? Чи може Бог покинув? Ні, бо ось відкрилися бутини у старого пана дідича. Петрусь найнявся на лісові роботи, а у італійців навчився будувати ризи, а у кєрманичів з Русполяни, з угорського боку, — сплавів по воді, — ремесла, яке він полюбив назавжди.
Перш ніж він пішов на службу у лісосіки, ковалиха, з дому Мілевська, родом з Березова, напучувала балуваного одинака:
— Ти будеш коло великих багатств, синочку, сам без директора. Коли б твоя рука полакомилася на чуже — ти її у вогонь! Проти гріхові — так! Бо ти шляхецька дитина.
З матір’ю він завжди розмовляв польською, але відколи записався на лісосіку, появилася так, наче вилізла з-під землі, велика проблема, велика прикрість з відкритою пащекою, яка важко дихала. Як одягтися? Старомодна свитка батька просвічувалася від старості, до того ж була заширокою, тому надавалася вже хіба-що на пам’ятку про старі часи, а зі свого шарапатківського одягу він давно виріс. Але Савіцькі мали багато грубого твердого сукна з ґаздівських подарунків. Досі вони не знали, що з цим робити, але ж для лісосіки, для роботи коло дерева, трісок, шипів і гілок, то якраз це витривале і грубе сукно єдине годиться. Переодягнутися? Чи хтось усвідомлює, що містить у собі це слово? «Перебранець» — одне це слово відразу заплямовує. Перебранка — це вже немилосердне засудження для жінки, як особи розпусної, котра довела свою безсоромність тим, що переодягнулася. А у Савіцьких? Ще одна тиха, сором’язлива подробиця: хтось, хто називається Савіцький, мав би переодягнутися на селянина? Та що тут багато говорити. Доля так захотіла. Хоч мати й розплакалась, та все ж пошили з полотна гуцульський стрій, і Петрусь переодягнувся, не для того, щоб щось з себе вдавати, а щоб вижити. Правду кажучи, було помітно і те, що він і сам був радий, що не буде відрізнятися від інших. Але це не дуже йому допомогло. До нього й надалі не тільки зверталися «паничу», але й говорили про нього як про «панича», і у вирішальних моментах до нього ставилися як до «панича».