У бутині його називали також — «рись». Петрусь-рись, або панич-рись, — так казали. Мабуть, тому, що і в мові і в ході він був тихий, у скоках — швидкий, а з розбігу скакав високо і далеко через загорожі і через води. Ніхто не міг з ним тут порівнятись. Стрункий, світлий, з сірими гостроглядними очима, з розвіяним золотавим волоссям, промовляв з зусиллям, бурмотів більш охоче. Тому про нього говорили: рись скаче, рись муркотить, рись посміхається у вуса. Зате старий канонік Бурачинський, котрий як парох у Криворівні приїжджав часом до каплички на Бистреці, назвав його: єдиний справедливий. Можливо, були і ще на Бистреці справедливі, але старий священик приглянувся до нього і побачив, що Петрусь хоч і молодий, але не любить різких рухів, чи будь-яких перебільшень, до такої міри, що, перемагаючи свою несміливість, коли чув якісь звинувачення чи засудження, негайно і рішуче їх спростовував. Тому молоді колеги по роботі звертались до нього нераз, щоб розсудив якісь дрібні суперечки, хоч і нарікали кожен окремо, що з паничом не годен дійти згоди, бо навіть якби упіймали когось на тому, що той вбив людину, то він завжди скаже: «Почекайте». Петрусь стояв на своєму, що досі нікого не впіймали на злочині, і далі говорив: «Почекайте».
Говорять так: дружба — це не так вже й багато, але й не так і мало, бо інакше світ вже давно б розвалився. На тому місці, де народилася смілива дружба, проростає світ. Дружба між тими, на кому лежить важка праця, адже вони її не звалюють на шию іншим, бо вдень і вночі звідкись здалека на них дивляться такі очі, які пронизують кожного наскрізь і бачать все його нутро. Такі друзі сплять спокійно, у них зовсім немає часу для того, щоб гризти себе ночами з середини, що приятель його не достатньо розуміє, не достатньо йому допомагає, ані для того, щоб снувати проти нього невдячні підозри, недобрі думки. Зате мають достатньо часу для того, щоб разом радіти, спільно святкувати, для того, щоб не отупіти, як ялові воли під ярмом. На такій дружбі був збудований бутин Фоки.
А все ж досить було глянути на побратимів, щоб зрозуміти, наскільки вони відрізняються поміж собою. Фока коренастий, плечистий, Петрусь високий, майже худий. Один чорний, другий світлий, майже білий. Русин і поляк. Правнук родовитих ґаздів, піднесений полонинами понад усяку політику, і панич, збіднілий до меж виживання, жертва політики останньої половини століття. Один — ватра завзята, для якої скрізь знайдеться паливо, другий — скрите у щілинах джерело, але яке витікає з глибини. Світанок, такий, який іноді вистрілює над Ясеновом з-над Писаного Каменю, і сутінок, освітлений якимось заблукалим світлом таким, яке часом буває на заході сонця там, де поєднуються Варатин з Черемошем. Вони були такі різні, але так добре їм було разом.
Петрусь дивився несміливо, запитував коротко, починав говорити, муркотячи щось під носом. Фока питав жваво, відкрито, відповідав охоче. Петрусь сміявся тихо, Фока — сердечно. Коли їм щось не вдавалося, то Петрусь кривився безпорадно, махав рукою розчаровано. Фока зривався і запалювався ще більше. Петрусь не танцював, але хоч вони й не танцювали разом, що було давнім звичаєм для Фоки, у них були інші святкові забави. Фока з задоволенням розповідав, Петрусь слухав, Петрусь співав, а Фока слухав. Вони разом складали пісні, які виконувалися по святах і розходилися по горах.
Скільки разів молодий Савіцький повертався над Варатин, його вдаряла тиша яру, правду кажучи, жахала. Тоді йому пригадалася дружба із голубом, якого йому кілька років тому хтось із Косова привіз у подарунок. Щодня з самого ранку голуб підстерігав хлопця і злітав йому на плече. Це був самець, його назвали Татусик. На жаль, він ніколи не дочекався пари, тому сильно тужив, особливо весною. Окрім басу коваля, цілими днями яр Варатина відлунював голосною тугою голуба. Через кілька років «Татусик» безслідно зник. Не дивно, бо яри і скелі Варатина були сповнені яструбами та іншими хижими птахами, більш дивним було те, що «Татусик» протримався так довго, можливо тому, що тримався поруч із домом. Коли батька не стало, Петрусь хоч і був уже цілком дорослим, згадував голуба. Яр став занадто тихим.