4
Коли вже було з ким починати, Фока вирішив докінчити свої дослідницькі подорожі з молодих літ.
Хто хоче збудувати водяну запору вміло, а разом з тим і побожно, повинен знати, що вода існує зовсім не для людей, а для себе самої і для землі. А все ж мусить знати запаси води, води приспані і підземні, котрі іноді переповнені дощами, змивають якусь дрібнішу запору і раптово розливаються. Бо інакше він не знатиме, на чому господарює. Або збудує надто слабу запору, котра однієї ночі раптово трісне під несподіваним натиском води, або покладеться на непевні запаси води і якось, у повний розпал праці, коли стоси дерева укриють береги, а дараби чекатимуть готові до сплаву, йому не вистачить води і його піднімуть на сміх. При великому бутині не можна розраховувати на одну пору року, на танення снігів чи на літні дощі, Робити все одним пострілом — це не по-ґаздівськи, в будь-якому випадку, це не для наших лісів.
Фока ще раз пройшов по підземній коморі на Рабинці. З легкістю переконався, що підземна течія, хоч і скромна, та все ж така надійна, що їй не зашкодять ні осінь, ні зима, ні суша, ні мороз. У горішньому ставочку над коморою він — як і колись — сполохав форель. Видно, це було її постійне місце сховку чи полювання.
Більш того. З метою побудови запасної дамби на Попадинці він пішов разом з Савіцьким і Сьопенюком до Мокринового. Була вже зовсім суха осінь, потік на вильоті із світло кристалічної печери був дещо занижений і не торкався скельних зубів, але весело шумів. Висохлий іржавий мох осипався з каменів на потік при найменшому дотикові. Як колись сам Фока, вони сполошили там двох мисливців — жовто-чорну змію і видру, — які чигали на форель. Сьопенюк на якусь мить відвернув увагу супутників від походу. Бо вперся, щоб дослідити, куди зникла видра. Він лупцював довгою жердиною по всіх басейнах потоку. Все даремно, тільки воду скаламутив. За це він відімстив видрі, накрутивши пальцями свої вуса за її подобою і вищиряючи зуби до своїх супутників, імітуючи її злобну жорстоку посмішку. Цим він підіймав настрій.
Та Фока підганяв, підганяв. Вони гарячково готувалися, щоб увійти. Для того, щоб здолати відомі перешкоди, вони крім сокир принесли з собою всі нові, а тоді такі рідкісні і дорогі у горах, інструменти: сапіни, тобто бутинові чекани, раки, тобто залізні зубаті підошви, що прив’язувалися до взуття, і залізні клини. Вони поспішно виймали все це з бесагів, на місці приготували лучини і гужви, наче грубі канати, скручені з молодої липкої смерекової кори. Савіцький, що мав досвід пригод з водою, приніс із собою гашене вугілля, а перед самим входом до печери наповнив широкі бесаги досить важким вантажем смоляних полін для розведення в разі потреби вогнища.
Перепливаючи ставки усередині печери Мокринового і спинаючись по скелях, вони дійшли без особливих зусиль до четвертого водоспаду. «Від тепер це буде водоспад Фоки», — вигукнув Савіцький. Вони сапінами вирубали ступені у стрімкій скелі біля водоспаду, вбили клини, нав’язали на них гужви. Коли дісталися до п’ятої печери, запалили ще два смолоскипи, крім того, що ніс попереду Фока. В печері було два великі темні заглиблення. Звідти їх привітало фуркотіння. Постаті з перетинчастими крилами, рої малих потвор, неначе сліпих та змарнілих дітей, чи радше безбожно зігнаних людських плодів, кружляли навколо них тихо і впевнено. Це була столиця жахливих лиликів, тобто кажанів.
Цього ніхто не очікував. Боятись вони не боялись, але було їм неприємно.
— А як вони бачать? — питав Савіцький.
— А що вони жеруть? — кричав Сьопенюк.
Після цього Сьопенюк, закривши очі, важко викривлював обличчя болісними зморшками, а наближаючи долоні до плечей, наслідував здригання перетинок кажанів. Вони голосно сміялися, як завжди, із блазнювань Сьопенюка, але Фока підганяв, щоб плисти далі. Широке озерце п’ятої печери було довшим і глибшим від попередніх. Його дна не можна було дістати. Здавалось також, що ця печера була темнішою від попередньої. Коли вони пливли з лучиною проти течії, з глибини печери весь час зривалися з фуркотінням рої лиликів. Вони зупинилися щойно перед черговим великим водоспадом, а навіть — грізним. Вискочили на скельне заглиблення, тремтіли від холоду, цокотіли зубами. Розтирали тіла, голосно хляскали один одного, щоб зігрітися. Це допомагало ненадовго. Тоді Петрусь Савіцький, ковальчук і водяна людина, витягнув зі своїх важких, прикріплених до голови бесагів гашене вугілля і живичні поліна гірської сосни. В мить вони зробили ватру у скельній заглибині і добре зігрілися. З повагою дивилися на гучний водопад. Вони ледь чули один одного. Просуваючись нутрощами гір, вони, мабуть, вже пройшли Мокриновий, а може й Пір’я? Може вони вже наближалися до нутрощів Палениці? Як далеко можна отак мандрувати отам під землею? Повертатися? Шкода. Але п’ятий водоспад був надто потужним. Не могло бути й думки ані мови про те, щоб підійматися проти води. А верхня стіна пащі, пробитої нею відразу над їхніми головами, була надто високо. Драбин у них не було, тож треба було б взяти драбини і прийти ще раз. На щастя, у самому низу вони побачили прикриту течією водоспаду скельну ущелину. Савіцький, перемахнувши скоком через водоспад, дістався до неї і за допомогою гужви перетягнув товаришів, також скоком. Ущелина, зрештою сильно мокра, немов якесь запасне русло водоспаду, відхилялася вправо, розкриваючись у ширший прохід. Нахилені, але без особливих зусиль, вони дісталися до шостої печери. Скелі дзвеніли він поштовхів, гуркіт води заглушав, голоси мандрівників тонули в шумі. Під низькою стелею, що відблискувала у світлі смолоскипу, широке озеро, замкнене у вибоїні з гладкими скельними стінами, які виступали, але були зрізані коло вершка, булькотіло і вирувало невпинною купіллю, розбурхуване різкими поштовхами знизу. В якісь миті через певний проміжок часу постріли бризків вистрілювали до стелі і обхлюпували мандрівників, які стояли на гострому краєчку. Вода пихтіла і дихала, а сповнюючи величезний таз, чи радше велетенську дійницю, немов наповнену молочною піною, постійно переливалася через краї її берегів. Окрім водоспаду, який вони саме обійшли, з обох сторін вибоїни на право і на ліво крізь щерби у скелі проливалися ще два водоспади. Це билося серце Палениці. Знайшовши більш зручну для стояння скельну площину, Петрицьо Сьопенюк чи то від захвату, чи для подолання страху, фошкав, фиркав і белькотів вухами «фуш-фуш-фуш», а також забавно підскакував, постійно наслідуючи вибухи води. Ніхто не сміявся.