Тут теж відзначалися храмові свята і весілля форелі. Риба клубилася, звивалася, вискакувала з низу, втікала вниз водоспаду, шаліла у купелі. Савіцький показував побратимам, окрім наших рожево цяткованих форелей, ще й інші, з пущ угорського басейну, чорняві, з чорними зірками на сріблі. Може з річки Васер? Йому про таких розповідали тамтешні браконьєри. Гул був настільки звитяжним, що форелі не втікали, поки не торкалися тіл плаваючих людей. Савіцький, знайомий із ловлею форелі, дуже дивувався, а ще більше тішився. Кричав Фоці на вухо:
— Людина в воді — це ведмідь поміж горщиками, риба відчуває найменший рух, а тут? Ого…
Він захотів наповнити рибою спорожнені бесаги. Тримаючи далеко перед собою лучину, осліплюючи рибу, він хапав форель руками і вкидав її у бесаги. Фока здалека промовисто дивився на Петруся. Савіцький зрозумів. Випустив спійману форель до купелі. Після чого, пірнаючи, спробував визначити глибину льодяної води. Різкий поштовх води знизу знову викинув його на поверхню.
— Без дна! — видихнув з окриком Савіцький, вказуючи на краї вибоїни.
Тут було око підскельного моря. Одне з його очей. Звідси випливали джерела на північ до Черемоша, на захід до Васера, на схід до Перкалабу і, можливо, до Серету.
А на південь?
Щоб це перевірити, вони перепливли ще, пробиваючись з зусиллями через бурхливу вибоїну, до південної стіни. Притулені тісно один до одного, занурені у воду, постійно виштовхувані течією на поверхню, тримаючись міцно за гострі краї вибоїни, вони вихилили голови за стіну скельної дійниці. Тільки тонюсінький струмочок скапував там вертикально в провалля. Савіцький освітив його, і провалля раптом сліпуче заблистіло, немов у велике свято середина церкви, освітлена свічками, золотими іконами, пістрявими прикрасами. Дна вони не побачили, тільки вертикальні стіни, слизькі і обсипані якимись рожевими квітами, що відсвічували яскравіше, ніж виблискують на сонці в самий весняний полудень густі і низькі кущі полонинських рододендронів у цвітінні. Ще нижче грубі, освітлені стовпи звисали вниз гострими клинами. І знову квіти, квіти молочні, червоні, чорні, зелені, але всі прозорі, немов зі скла або з льоду. Їх оплітали ажурні сіті, крихкі й тінисті, неначе льодяні павутини, схожі на краплі осінньої роси на кедрах чи смереках, що їх вітер на світанку видовжує, викручує, виморожує, аж поки застигнуть дзвінкі сіті і квіти інію.