— Пупок, — прошепотів Фока.
— Підскельні церкви, — зітхнув Савіцький і додав: — Якби ж священик Бурачинський міг їх посвятити.
— Ах, брате, людина навіть про страх забуває, — зізнався Сьопенюк.
Вони ще думали: а може звідти, через провалля є доступ — та хто ж знає, куди? Про те, щоб зійти униз, вони не могли й мріяти, їх тільки засліплювали відблиски. І все. Відблиску дна вони не побачили, струмочок хлюпотів так тихо, тихесенько, що вони навіть не чули дна. Переконалися тільки в одному, що водяна запора на Попадинці буде невичерпною багачкою. У випадку довготривалої посухи достатньо буде надрубати якийсь скельний поріг у котрійсь із печер, щоб забезпечити сильний притік води. Вони дивилися один на другого, сміялися, розуміли один одного. Багатство лісу, багатство води і сміливість. Для чого ж їм гроші?
Вони задубіли від холоду. Мовчки прощалися з пречистим і живим морським оком і з родиною водоспадів. Фока кричав:
— Назвемо це місце «Родиною Савіцьких».
— А той струмочок, це мій, це буде Сьопенюк, — просив Петрицьо.
Вони сковзали вниз блискавично, пливли швидко, запакували внизу в бесаги інструменти, ще до ночі вони були на полонині, на краю лісу. Вони ночували там, на схилі Мокринового, в затишному закутку. Ніч була ясна, без хмар. Зі скель Перкалабу блистіло цілу ніч. Мандрівники показували один одному із куреня безмовні світлові знаки, то довгі, то коротесенькі, то із довшими перервами, то одні за одними. Переважно червоні і рожеві, рідше зелені. Ті були зигзагоподібними, блискавками перескакували через усе гніздо Перкалабу. Деякі знаки повторювалися точно по кілька разів, а іноді появлялися якісь нові.
Вони достатньо поживилися і зігрілися, прикрили ватру плахтами кори, спостерігали за знаками, говорили рідко, пошепки.
— Імператор стерв’ятнико-людей, — шепотів Савіцький.
— Що вони там роблять? І для чого? Що все це означає? — підвищив голос Сьопенюк.
Фока дивився на знаки, щось рахував на пальцях, шепотів:
— Остерігають. Хто ж знає…
— Хто це може знати? — підхопив ще раз Сьопенюк.
Фока відповідав неохоче.
— Немає кого запитати і невідомо, чи варто починати, порушувати…
— Чи вони можуть шкодити? — запитав Савіцький.
Фока тихо засміявся:
— У них поліції немає і вони нас не бояться. Їх цікавить ліс і ми також. — І додав: — Не розповідайте про все це нікому, бо для чого?
Частина друга. Рубачі
І. Рубачі
1
Отже, вони розпочали без зволікань. Передусім утрьох збудували широку лісову колибу коло гирла Рабинця. Привезли кіньми спорядження, старе залізяччя, скільки цього було в Ясенові у Шумеїв і у Савіцьких. За останні гульдени з батьківської комори Фока купив дві новенькі сокири-дорнєнки, дві сапіни (новий і легкий різновид кирки) і одну-однісіньку новомодну пилу. І все. Прибудували невелику кузню, але облаштування її відклали до зими, коли на санях можна звезти плаєм важке залізо. Для початку вони запросили дев’ять найбільш знаних молодих рубачів, три по три, не більше й не менше. Самих бистрецьких. Таких, що їм не в новину драконячий ліс над проваллями і на дні проваллів, літом чи зимою, в тумані чи підчас бурі. Їх привів не хтось інший, як Андрійко Плитка, Лісова Смерть.
А Шумеєві ліси навколо Рабинця і на Попадинці, дарма що на хвилястих схилах, якщо й не були повнішими, то напевне й не були гіршими від панської пущі на Руському. Навіть здоровіші, найздоровіші, бо їхні схили були направлені не на південь, а на північ і на схід. Дерева твердих порід, закорінені між прихованих валунів, а тому кам’яні, самі довголітки, витиснули щедро живицю на поверхню. Живичні а ще й вкриті мохами, через що вічно росисті. Після повалення дерево вкладалося у власну колиску в старих мохах, майже потопаючи у них. Воно швидко не висихало, не тріскало і оточене тугою клейковиною зовсім не гнило. Окоровані чи розрізані колоди і дошки, коли були виставлені на повітря, глибоко золотилися. А в міру того, як висихали, срібніли і ставали все більше подібні до заліза.