Ватра, стріляючи у полум’яних поривах, шпигувала світлом по найтемніших закутках колиби. Вириваючи з мороку обличчя, мов привиди, збільшувала їх і перемінним світлом показувала з однієї й іншої сторони, розвертала, як картинки. Або ж, пригасаючи раптово з лютим сичанням, віддаляла лиця, прикриваючи їх димом. То, спалюючи збиті шари сухої живиці, лагідно і ясно освітлювала тільки те, що було найближче. Вирубуючи лиця із темного тла, вирізьблювала їх нерухомо. Люди сиділи без руху, а їхні лиця, руки і постаті, то сильно налітали, то поперемінно вигравали, а потім застигали і зникали. Над кожним танцювали армії тіней, раз вивищуючись над людиною, раз припадаючи пляцком до землі.
Лівий кут колиби постійно вибухав галасом, правий вперто мовчав. Савіцький розглядав уважно рубачів, що сиділи неподалік, а вони його, але зовсім не відзивалися одні до одних. Після колибних частувань мисливець Іванисько Цвирюк тихо покрутився біля своїх бесагів, вийнявши з них великий шмат жовтої, як віск, оленячої солонини, обходив усіх мовчки і клав чемно кожному на яворову дощечку великий кусок солонини.
Наполегливо переповідають, що Фока Шумеїв запровадив не одну новинку, і ніколи нікого не переконував, а приваблював лише самим прикладом. Здається, що такі вістки виникають тоді, коли вже комусь у чомусь поведеться. А коли скрутить в’язи? Люди такого шкодують, можуть його прославляти, співати пісні, але для переконування вже, зазвичай, надто пізно. Не одна жалібна поразка, а навіть мучеництво, схиляло людей до людини, але не до його справи, а ще менше до його намірів. Радше можна сказати, що Фока знав, кого переконувати. І тоді в колибі перш за все вивідував, переконував рубачів, а потім їх втягував, як захоплює потік швидкої ріки кволі притоки. Він розпочав із тремтінням у голосі:
— Я хочу, щоб ви відразу знали! Ми починаємо без грошей. Шумеєві скарби проїли вже до гроша. А самі бачили, що недавно діялося навколо: мороз посеред самого пупка літа, потім напівголодна весна, страх, земельні векселі. Відкрийте очі. Біди одна з одною хапаються за руки, налітають вихором, глипають дурними очима, туго стискаються.
Фока вказував пальцем у темний кут, рубачі обережно озиралися.
— Знайте відразу і те, — все сміливіше промовляв Фока, — що я не продам лісу на пню навіть цісареві, не допущу нікого до спадщини, не віддам у чужі руки. Як же накинутися на такий ліс? Спільно. І що ж я можу вам обіцяти?
Він вказував на темний кут, у якому стояли дві нові дорнєнки, дві сапіни з гострими дзьобами і розчепіреними крилами. Звідти також поблискувала синьо-жалібним відблиском пила, вигнута майже півколом, потужна, — але тільки одна…