— Ой, таке можливе! — видобув з глибини грудей Кузімбір, — коли Фудор розлютиться і збирається комусь голову розбити, то вона так сміється, аж у лісах відгукується. Це видно.
— От бачите, — авторитетно підтвердив Ґєлета.
Кузімбір додав заради справедливості:
— Так, але той Мандат із Радула — це одна справа, без образи і нехай з Богом спочиває, а інше справа наш Мандат-Петрисько, сама делікатність!
— Я зовсім не захищаю тих з Радулу, — пояснював Мандат, — але з лісом вони вміли давати собі раду. Ми їм не рівня.
Ґєлета вперто цідив:
— А я кажу, що нам з Андрійком ніхто не рівня.
Андрійко раптово видихнув ротом, наче випускав дим.
— Так чи інакше, — задумано промовляв Вітролом, — а я ні за що на світі не пішов би туди, на Радул, тьху!
— Боїтеся старого Мандата? — сміявся Петрицьо.
— Не боюся, але це прокляте місце, там кричить кожне дерево.
Андрійко пожвавився:
— Ой, добре ти кажеш, кричить.
— А чому це? — запитував Петрицьо.
— Там, де така неправедність, — тягнув Вітролом з глибини грудей, — де сумління в дерево заклепане, саме сумління з дерева кричить.
— Ой, кричить, — ще раз сумно підтвердив Андрійко.
Петрицьо відводив від прикрих думок, турбувався чимось іншим.
— А куди ж поділи такі суми ті, з Радулу? І з вірменів мали дукати, і від худоби прибуток, і, зрештою, продали полонину, а тепер…
Павло задоволено випередив Мандата:
— Більше барилок з угорською паленкою мандрувало догори, ніж барилок з бринзою вниз.
Мандат посумнів:
— Ах, розумієте, не в цьому справа, а це все діти, повно тих дітисьок. Чорниші, вони з такої кості, що жодна дитина передчасно не помре, ні за що на світі. От і маєте! — додав він, знову весело іскрячи очима, — добре, що у нас є бутини. За інші справи не беремося, нікому кривди не робимо.
Кузімбір засміявся з глибини грудей. Скерував розмову у своє русло:
— Дітиська, ой так. І я з такого рясного насіння, що мусили змінювати назви, бо ніхто б їх не відрізнив. Наше прізвиського Білоголови — це з недавна. Ми з Моґорів з Бережниці. У них по дванадцять, по чотирнадцять дітей, і більше. Сипляться і сипляться. Вмирати? Жодному ані не сниться. Ну і мого діда, в якого було світлесеньке волосся, прозвали Білоголовим і весь його рід. І далі це сиплеться, я й сам, дякувати Богові, маю уже дев’ятеро. А що з цим зробиш? Бог знає. Наш рід — самі корчувальники. І я з дитини випалював у Бережниці. Там не вистачило місця, самі обриви, яри. Потім на Бистреці корчував, там надто широко, треба було б все життя з себе викорчувати. Ну і Бог поміг — лісосіки — в самий час. І далі допоможе. Це швидший заробіток, аніж корчувати, випалювати ліси під царинки, вирощувати худобу.
— Ой так, — несподівано забелькотів з тіні багач Бомб’юк, — ви всі знайте, що певно ніхто більше лісу не випалив, як наш рід на Кошерищі. А корчувальники хто? Ми найстарші погромники лісу, родовиті ґазди. А чим? Насправді голими руками, мій Фоко. Пила навіть на Рахманський Великдень нікому не приснилась. Самі балти тупаві, довбні, вогонь. Зараз інша справа, я нічого не кажу, вже було б чим, дякувати Богові, але де? Хіба-що у проваллях, де все осипається. Худоби багато, худоби безмежно, це головне, це найстарше. А чим годувати? Ну, і пощастило тепер, помер якийсь дід, залишив широке поле на межі Дземброні. А його родина така: ті, що найближчі, мешкають у Криворівні, вони до пущі не мають охоти, а тим місцевим і земля не по-сусідству і оплачувати не вигідно. Земля дивиться на мене. І вже якийсь єврей з грішми крутився коло тих з Криворівні. Я негайно погнав биків до Сіґету. Продав, лечу з грішми до Криворівні, упхав завдаток, а решту — на виплату. Бутин несе гроші найшвидше.
— Найшвидший заробіток з грабежів, — вперто цідив Ґєлета.
Андрійко підтакував із кислою усмішкою.
Найнеприглядніший з усіх, Лесьо Ґотич з роду Караванів додумався, що йому треба б щось сказати всупереч тим, що хваляться. З-під скуйовджених патлів розсвітлювалися на мить шпаркуваті, лісові очі, і відразу погасали. Мова Леся звучала гугняво, а ще й кістляво, наче голос вдарявся об кості, а не об голосові струни.
— Швидко чи не швидко, але бідному нічого іншого не залишається, хоче чи не хоче. Мій батько вже на панському, го! го! вирвався з голоду, вийшов на гатяра і на млинара. І я помаленьку. Живота такого, як у Мандата, в мене немає. Бо це вигодуване, ніби чотирма цицьками, це пузате з діда-прадіда, а я худяк недогодований. Але ж ніхто не може сказати, що я працюю гірше, — розкокошився зі своєї несміливості Лесьо і кістляво закашляв.