Выбрать главу

— Але ж ми знаємо, Лесьо, чого ти так? — заспокоював його Фока.

Мандат голосно сміявся, потрясаючи животом.

— Лесю, найшвидший спосіб — це успадкувати, прослизнути до когось на годованці. Бери приклад з нашого Павла. Гарно хвалить розбійництво, а сам швиденько одружився з годованкою Бажила. Сам Бажило не поспішав ніколи. Все життя стукав, випалював, вирощував худобу. Корова від корови, такий ряд корів, що коли б їх поставити, то було би звідси аж до гирла Ільці. Ну, і ці мудрагелі поквапилися і все успадкували за одним махом. І ось тобі, як швидко.

Павло відбивався:

— Ще швидше багатство з судових процесів, як у вашого вуйка, славного Фоми Сьопенюка.

Петрицьо голосно розсміявся, розвеселився:

— Ах, Фома так страшно розбагатів на процесі, що цілий тиждень постить, і лише по святах від’їдається по родині. Ну і коли його трохи підгодують, то він знову страшно намагається довести, що це він мав розробляти ту лісосіку, а не пан. Бо ліси на Руському його, а вирок несправедливий. Вирок от-от буде спростовано, бо мусить бути спростований, і пан заплатить гроші, гори грошей поверне Фомі щодо копійки.

Всі голосно сміялись, тільки статний, двометровий Костьо Матарга, з величезними ручищами, надутою бичачою шиєю і сталевою головою, хоч і єдиний серед усіх по-жовнірському дуже обережний, надто повільно розмірковував, через що запізнився із промовою. Він видобував із себе глибокий бас і душився цим гучним басом так, ніби для нього було замало місця у бичачих грудях.

— Видно, га, видно, що не надто мирна ця ваша родина, ці Чорниші з Радулу, ну і ті, що люблять судитися, Сьопенюки, як мудрагель Фома.

— Зате ваш братик Юрочка який же мирний, — відтяв Мандат.

— Немирний? — пожвавився Костьо. — Так, Юрочка б’ється по п’яному в неділю, це правда, це відомо. Потім його зв’язують, іноді баби його розв’яжуть, бо баби за ним пропадають. І знову б’ється. В понеділок помириться чистенько і ворогів не має.

— Це правда, — підтвердив по-справедливості Кузімбір, — Юрочку кожен любить, бо це від буйності, а не, щоб нападати, грабувати, судитися…

— Ех, люди, — зітхнув нетерпляче Андрійко Плитка, — виметіть вже раз це старе сміття! Закінчилися бійки, чвари, буйність, вірмени, засідки. Нові часи! Свобода! Власна земля, дбати про своє! Не чіпати чужого! І як хто собі хоче.

— Не дуже й скінчилися, — процідив Павло, глянув на Цвирюка і на Ґотича, прозваного Нявчуком, шепнув щось Костьові, Костьо похапцем буркнув Мандатові, а Мандат голосно зареготав і буркнув Кузімбірові. Той із зацікавленням слухав, перепитав притишеним голосом і передав Андрійкові. Андрійко нетерпляче махнув рукою і сплюнув.

3

Минаючи обережно остаточне рішення та проявляючи зневагу до застережень і сумнівів, вони знову розпочинали від створення світу, пустували. Підколювали один одного так чи інакше, кололи жартами у найповнішій злагоді, бо були з одного поселення, знайомі з дитинства, близькі роди, всі мало-що не родичі, а понад усе — з бутинового братства. Про доходи, ані про оплату праці ніхто навіть не випитував, але й ніхто не подав руки. Фока не підганяв.

Кузімбір, споглядаючи то на Фоку, то на Андрійка, тверезо повертався до обрахунку вирубки.

— Отже, скільки колод до свят?

— Коло 1650, — відповів Фока.

Кузімбір знову дивився навколо, після чого вістрям палиці рисував на землі, бурмотів і рахував уголос:

— 70 днів роботи, отже, 21 колода в день. Так від біди то можна й 25 колод в день. То до свят буде 1750 колод.

— Половину до свят, дві і пів тисячі! — бундючився Мандат.

— Так, це можна, — підтвердив пихато Ґєлета.

Андрійко уважно глянув і сплюнув. А Кузімбір жахнувся.

— Чоловіче, не перехвалюй себе, лісосіка цього не зносить! А ти знаєш, скільки це на день? Чи ти збожеволів?

— Це неможливо і непотрібно, — підтвердив Фока.

— Можливе і певне, — бундючився Мандат.

— Порахуй, — намагався спам’ятати його Кузімбір, — 32 колоди в день, це найбільше, що взимку при короткому дні ми можемо витягнути. То було б 2240 колод, але страшно важко, це неможливо. А для того, щоб натягнути дві ж половиною тисячі, треба б звалити 35 колод на день. Смійся з цього, бо не впораєшся.

Мандат не відповідав. Ґєлета незворушно процідив:

— Ми впораємось.

Фока підсумував.

— Достатньо буде 1650 колод! Тож згода?

Рубачі мовчали.

Надворі вже було темно. Триразовий сміх дитини пролунав у пущі. Скреготливе відлуння скакало по лісах. Вони застигли безмовно, зрозуміли. Мисливець Цвирюк раптово зірвався, злостива посмішка зникла з його обличчя. За ним вискочив Кузьма Ґотич, званий Віхринкою. Вони швидко вийшли з колиби. Фока стенув плечами, заспокоюючи похапцем.