Досі такого не було, це не такий ліс. Чистий…
— Хтось привабив, — пробурмотів Петрицьо.
Кузімбір дивився недовірливо, оглянув уважно всіх, видобув з глибини грудей:
— Може, вже хтось затужив за жінкою? А може..? Це варко, цього не можна допускати!
Андрійко поривчасто цикнув, один й інший підірвалися, наче їх гад у сідниці вжалив, а Андрійко завзято шепотів:
— Вара, бо зараза! Зафуркотять в вас зголоднілі бажання лісових дівок! Вовчий борделисько…
Фока поспішно встав, тихо відповів:
— Такі слова на бутині, Андрійку?
Андрійко напружився і схилив голову, а Костьо Матарга підвівся і храбрувався:
— Го-го, хто ж це краще розуміє, ніж ми, солдати. Бував і я з камратами у такому борделі, справжньому. Всі, як на підбір, панночки делікатні, саме біле тісто — хто зна, княжни чи цісарські родички? — розкладаються. І хай мені плете, хто що хоче, але це пастка очевидна, ліжко западеться на дно пекла. Не цього разу, то іншого. Я не торкнувся жодної. Зате потім — ех….
Фока приклав пальця до вуст, а Костьо відхилив голову так, наче хтось замахнувся на нього кийком, і сів. Вони вдаряли один по іншому поглядами. Опустили очі, замовкли.
За годину Іванисько Цвирюк і Ґотич-Віхринка повернулися.
— Ані сліду, — буркнув розчаровано Віхринка.
Цвирюк сумно шепотів, без злостивої усмішки:
— Були б сліди, були б, якби сніг. В мохах шукати — даремно.
Більше він не відзивався. Фока перервав мовчанку:
— То як все ж з бутином?
— Ну, як же, — видобув з глибини грудей Кузімбір, — доля наша лісова, на ліс виллється. Кажу ж — бутин в сам час, а тут ще й ніби власний. Дякувати Богові, — він встав і подав Фоці руку.
За ним вставали всі, подавали руки. Тільки Андрійко Плитка вже зовсім не мав бажання нести смерть лісам. Зажурений більше, ніж будь-коли, він нарікав чітким шепотом.
— Сили у мене поменшало, клопоти булькотять, як вода понад вухами — сінокоси, плоти, городи, молода худоба — роботи є до кінця життя. А тут надто смутно, ліс на пів дня — це здоров’я, а лісосіка — це вічна чужина. Корову не видоїш, теляток не виростиш, кури не закудкудакають, когути не запіють, коні не заіржуть, діти не засміються… Стукаєш і стукаєш. Ні!
— А все ж, щоб нікого не ображати, ви ж перший рубач на світі,— переконував Фока.
— Лісова смерть, — підлещував Петрицьо.
Андрійко оживився.
— Досить смерті! Тут кінець світу, ніхто ніколи не поселиться, нічого не побудує, завтра кинеться новий ліс. Проти голоду — не лісосіка, а рільництво. Для чого тут закопувати життя. Ні!
Вони скисли, безпорадно мовчали. Серед тиші прошептав Лесьо Караванюк:
— Не дев’ять, а вісім.
— І не дванадцять, — пробурмотів Петрицьо.
Кузімбір видобув з глибини грудей.
— Що тут скажеш, робота небезпечна, а без Андрійка — бах!
Бомба швидко пробелькотів:
— Андрійку, викидаєте у вікно такий заробіток? Такі гроші?
Андрійко несподівано спалахнув. Зірвався, вихопив з-за паса сокиру і кинув її у ватру, аж посипалися іскри, а всі, крім Фоки, відскочили від вогнища. Торкаючись головою даху колиби, Андрійко вдаряв очима і дико кричав:
— В огонь це! Чорти чигають на грошах. Геть!
Ображений Бомба глухо белькотів:
— Кому ж ідеться про гроші? Ми що вірмени? Євреї чи погани? Все задля худоби, і задля дітей теж.
Осмілений Лесьо Караванюк вирвався з юрби, в його очах щось заблищало так, неначе сарна пробігла через сонний ліс.
— Люди добрі, — волав він, — покаяння відбувається, в голові перевертається! Я бідна пущова людина, але такому багатству відразу душу записувати?
Рубачі занепокоїлись. Почергово дивилися то на Фоку, то на Андрійка. Савіцький підійшов до Леся, поклав йому руку на плече.
— А кому ж від цього кривда?
Ґєлета випростався, процідив зневажливо:
— Де ж іще те твоє багатство, Лесю? Хіба-що п’ять тисяч патичків на твої кості.
Мандат зареготав з полегшенням:
— Бідний! Дивіться на него! Не рушиться з печі, день і ніч висиджує біду і молиться на біду.
Очі Леся гаснули, мружилися. Матарга давився басом:
— Лякається з усіх сторін, тому й бідний.
Затурканий і висміяний Лесьо зірвався ще. Підскочив до велетня і гавкнув на того пискляво, як малий пес на великого: