— Не лякається, неправда! Просто вільний.
Андрійко повільно витягнув сокиру з ватри і спокійно сів.
Фока рішуче промовив:
— Ваша воля. А без вас ми не почнемо, Андрійку, бо ви щасливчик, — потім дивився довго на Леся.
Лесьо зовсім знічений сидів у тіні. А Фока голосно сказав:
— Ви всі мені любі, юнаки і товариші. І ви, Лесю, не гірший, ви мені наймиліший. Святий отець бідакам миє ноги у найбільше свято.
Розчулений Бомба пробелькотав:
— Це ви красно сказали, ґаздо, і для нас це добрий знак.
Андрійко знову цикнув, вони знову підривалися, але тепла згода розійшлася по різних кутах колиби присипляла і сама ватра засинала. Побачивши це, Петрицьо зірвався і почав без розбору кидати з кута одне поліно за другим, поки вони не виросли у стос. Вже здавалося, що вони задусять ватру. Але вони ще розгулялися востаннє, зловісно. Шари найсухішої живиці, її пласти, що розсипалися уже в пил, перекладені губчастими і підгнилими полінами, а також брилами болота всередині полін, розгоралися у двох напрямках: розпалювати і гасити. Тихий подмух зі шпар колиби підсилив полум’я і живиця перемогла. З цієї шарпанини здійнялися шарпані тіні. Розгорялися то з ричанням, то з плюванням. Марева зірвалися в остаточний розгул.
Рубачі розхвилювалися, сон відійшов від них, вони випростовувалися, уважно розглядали ватру і її тіні.
Марева ватри нарешті наздогнали: мстити, винищувати, використовувати! Навала гончих псів, зграї псів наростали, наскакували один на одного, доганяли, нападали, пси гарчали і парувалися з суками, які скавуліли, і відразу ж раз за разом в приплоді появлялися нові марева. Множилися, вискакували один понад другого. Роздирати, бридко, якнайбридкіше, щоб по цьому гармидері огиди не прошмигнув ані один веселий пломінець!
Звідки ж ці марева? Звідки ж у малій колибі стільки простору для таких огидних юрмищ? Але ж це тільки тіні від згорання живиці з гнилизною, вони ще нікчемніші, ніж сни. Нарешті вигоріла засохла лісова кров — живиця. З жару вилущились брили глини і вапна, груди сірого попелу, витопилося каміння. Ватра поблискувала зі зреченням. Рубачі дивилися, зітхали.
4
Зійшлися на тому, що Андрійко розпочне роботу і відразу після цього повернеться додому. Фоку одностайно обрали керівником. Наступного дня на світанку розпочали. Старанно вмилися, вийшли на голодний шлунок з непокритими головами, не палили тютюну, перемовлялися пошепки. Підійшли під саму полонину. Густі тумани міцно сиділи на верхах. На краю полонини Фока знайшов найпростіші дерева, позначаючи їх сокирою. На згадку залишив чубату подвійну смереку разом із її супутником буком. Це ж звідти йому заспівав снігур-червоноживотик.
Впали на коліна в глибокий мох. А Фока молився вголос:
— Як Бог допоміг нам сюди добратись, зібратись і щасливо почали, так нехай Його Ласка захищає нас і допоможе закінчити. Для добра всього народу, без кривди, без чиєїсь образи. Дай Боже щасливо повернутися додому.
— Амінь, — докінчив Андрійко.
— Амінь, — повторили рубачі.
— Прошу вас, Андрійко Плитка, розпочинайте з Богом, — промовив урочисто Фока.
Андрійко зняв кожуха, перехрестився і почав рубати. З одного розмаху він вирубував дорнєнкою глибокі вузькі борозни на позначених деревах. На всіх лісосіках цей надруб називали — Андрійковим. Потім Фока другою дорнєнкою заскреготів у кам’яному дереві. Ще згодом урочисто задзвеніла, наче з водяного горла, єдина показова пузата пила, яку перетягали Андрійко і Фока. І нарешті зойкнули п’ять старих, зношених пил. Громом вдарили прабатьківські балти, що їх підбивали важкими кирками, трощили останній опір дерева потворні баби — дерев’яні довбні. Тріщали і розривалися велетні, які зазнали нападу, і падали у глибокий мох. Короткі сокири, звані сусами, догавкували, відрубуючи тріски від дерев’яних ший і відколюючи по одному перстневі кори внизу зрізаних пнів.
До полудня ясна погода розпростерлася над верхами, та у лісі і надалі було темно і росяно. То один, то інший з рубачів спиналися на межові дерева. Востаннє споглядали з висоти у західну і північну сторони. Прощалися з лісом. Під теплим небом осені — чорнота нерухомих хвиль без краю. Чим більше світла упродовж століть проковтував ліс, тим чорніше він відблискував, без єдиної світлої плямки. Проковтнув усі відблиски зелені і відблиски вод. Він видихав з глибини до вершків, а світ мовчав. Навіть вільні гамірні гірські води не мали що сказати. Укріплені пнями, впроваджені в ями і м’які русла, поглинуті мохами, вони олісилися до останньої краплі, дихали виключно для лісу. Їхні приховані світла, пригашені очі джерел, покриті склепінням мороку дзеркала вод, проціджена заростами піна, заглушені водоспади просочувалися по жилах лісу одноманітним дуднінням, долітали до вершечків капілярною мережею шепотів, нагромаджувалися в одне постійне зітхання: «Ліс, ліс, ліс».