Після полуднування вони рубали вже до вечора. Втомлені, навіть виснажені полягали увечері спати в колибі, без розмов, без гри на флоярі.
Наступного дня до сходу сонця Андрійко попрощався з рубачами. Заклопотаний, стурбований, він крутився коло Фоки і шепотів:
— Я вже досить нагрішив, але шкода залишати вас самих — на чвари.
— На які чвари? — здивувався Фока.
— З лісом, — посумнів Андрійко. — Але пришліть когось по мене, якби щось не так…
— А що б могло бути не так?
— Самі знаєте…
Лесьо Караванюк посміливішав, зірвався, підскочив до Андрійка і відразу знітився. Андрійко не дивився в очі, нахмурився. Негайно вирушив у путь. Мешканці колиби мовчки провели його на двір.
Андрійко рвучко заскочив на коня. Сидячи на тарниці, вкритій ліжниками, випростався і підріс. Булана стара кобила рухалася сонно, перебрідаючи через потік запобігливо підіймала ноги, наче боялась їх замочити. Відразу за потоком людина і кінь обтерлися об сіро-панцирну башту дерева. Коло неї миттєво знікчемніли, змаліли у мить, неначе червона мураха сиділа на жовтій тлі. Кобила старанно місила на місці лісове болото, немов розтирала на місиво переварену картоплю. Нюхала старі сліди. Раптом, немов вколена острогою, зіп’ялася, швидко погнала і темна шпарка лісу поглинула їх. Різкий кінський крок за хвильку затихнув. Андрійко був близько, чи вже за світами? Надаремно рубачі заглядали у лісові шпари. Чорний ліс зімкнувся, вистрілював до неба. Відрубані від світу, запаковані у чорну кишеню, з дна лісу вони зводили очі до сонця, що сходило. З блакиті над лісом віковічний старий лісовий годинник цокотів осінньо, повільно: «Робіть-що-хочете, маєте-час».
ІІ. Швидше! Швидше!
1
Відразу після відходу Андрійка Фока призначив Кузімбіра керівником вирубок. Рубачі погодились без слів. Добре хоч те, що залишилися самі молоді, самі веселі. Ніхто не хникав, не лякав, не каркав. У такому лісі, у якому будь-яких стук сокири каркає і віється з одного кінця в інший — розтинаючи тишу з середини, як біль живе тіло, — скреготливе слово тріпотить ще довше, не провіюється, а гніздиться там, де захоче. А якщо у головах лісорубів? Боронь Боже. З чогось такого — рої пущових пташок. Відразу рознесли б голови бутинарам, або заклювали б їх.
Вони хоронили слова у мовчанці, звивалися ще завзятіше. Одноголосно вибрали Петриця спузарем. Пояснювали начебто: слабим здоров’ям, що він відразу втомиться від лісової роботи. Але добре знали, що він природжений спузар, золото — не спузар. Хоч би піт пробивав робітників зсередини, а дощ ззовні, хоч би морозний вітер, а навіть страх прошив їх до костей, Петрицьо не залишить жодного вечора без утіхи, без посмішки, а навіть без комедії. Підтримувати ватру, напихати роти мамалигою, вимітати сміття — це кожна баба зможе. А там на кінці світу, на безлюдді порядний блазень, день у день над ватрою і з ополоником, це батько і духовний отець в одній особі.
Цілу осінь вони рубали, пиляли, окрім свят, кожного дня від світанку до ночі. Починаючи від полонини вниз, загарбники оточували і відтинали від гори ліс, на початку досить вузькою, але оточуючою смугою, для того, щоб рівномірно віддалятися від вершини, а також для того, щоб по мірі можливості стягати колоди не тільки через ділянки вже вирубані, наїжачені відземками і засмічені, але й тудою, де були досить розлогі віддалі від дерева до дерева, устелені мохом в міру сухим і в міру слизьким. Потрохи від полонини вдиралася до лісу нестерпна холодна ясність. За нею вітер, за ним іній, а потім сніг. Не маючи захисту лісу, рубачі у дощові дні промокали до нитки. Зрештою, навіть сонце у вирубаному лісі допомагало не їм, а лісові. Витягало з них тепло, парило, разило очі, надмірно виснажувало. Вони поспішали тим більше, щоб оточити ліс завчасно і ефективно для того, щоб пуща не покликала на допомогу когось зі своїх старих побратимів.
На початку вони один від одного не віддалялися. Пиляли парами і рубали разом. Передовиками весь час були Вітролом і Матарга, поряд з ними йшли Мандат з Ґєлетою-Половиком, намагаючись весь час зрівнятися з ними. Не надто відставав і мисливець Цвирюк-Лилик разом із Нявчуком. Відставали повільно Бомба із завзятим, але кволим Лесем Караванюком. Побачивши це, Вітролом замінив їх. Сам став на допомогу Бомбі, а у напарники Лесеві дав Матаргу. Потім також розлучив Мандата і Ґєлету, щоб помогти дещо слабшому Нявчукові. Коли дерева були занадто потужними, то пиляли учотирьох. Як тільки десь заскавчала затиснена пила, Вітролом сам одним скоком з’являвся і вбивав клин. Червоний Бомба посірів і схуднув скоріше за всіх. Зсохнулися всі і тільки живіт Мандата стирчав і реготав. А Лесьо Караванюк був незмінно кістлявий і худий.