Вони поховали все, що знали, про що їм нагадав Андрійко Плитка, він — Лісова Смерть, він, котрий знав найкраще і знав все про життя лісу. Мабуть, ніхто краще не дізнається про те, що диханє живе, як той, хто його вбиває, ранить і калічить, хоч би й не навмисно. Рубачі знали живу силу лісу не лише з того, що кожен вкритий м’яким мохом стовбур, що запрошував до обіймів, а не до поранень, відразу твердішав на камінь під їхніми пилами і гуркотів під сокирами. Твердість дерев, змушуючи до зусиль, прошивала, видирала силу із нутрощів. Вони віддавали своє життя за життя, яке забирали. Посипані тирсою з серцевини дерев, обплетені смугами задимленої кори, просякнуті лісовою кров’ю-живицею від маківки голови до взуття, до кожного волоска на тілі, посивілі від сухої живиці, що весь час сипалась їм на голови, вони поверталися до колиби самі вже, як вичерпані привиди дерев, розсіваючи навколо себе хмарки лісової смерті.
Але ніхто більш твердо не запам’ятає, що диханє живе, як той, хто чигає на нього тільки задля того, щоб повалили тулуби, поскладати у штабелі, зміряти і позначити числами. Рубачі зовсім не були із тих, котрі не знають, що дерево живе і плодоносить, хворіє, страждає і помирає, ані з тих, котрі його пошкоджують без потреби і нищать через тупість. Так, як мисливець, що в пущі переслідує оленя, котрим упродовж років любувався ще від оленятка, нераз із неохотою покладе його трупом. А іноді навіть в останню мить, коли вже має того на мушці, відпустить його на волю. Рубачі мали очі і почуття до сердець і крові дерев. Але замислили щось таке, неначе мисливець, котрий, найнявшись до бійні, постачає щодня сто шкур, сто пар оленячих рогів і тисячу фунтів оленячого м’яса, а патраючи його, розкидає по пущі оленячі нутрощі.
Двадцять п’ять велетенських колод щодня! Ні! Що ж це за шалапацтво! Тридцять колод щодня! Ні! Ще більше. До тридцяти двох колод на день! Це було їх мрією, їх щоденною злістю і радістю. Покрикували, підганяли, лаяли один одного. Доганяли і переганяли один одного, невиспані, виснажені, як зграя вовків, що в погоні з останнього подиху доганяють оленя.
На лісосіках нещасні випадки не дивина. Не лише колоди загрожують щоденно. Людина, знайома з бутином, знає і пам’ятає, що повені, бурі, тумани, а передусім снігові заметілі погубили не одного. Страх перед якимось хоч незначним та необережним рухом, який може загрожувати життю когось одного або й багатьох, напружує також уважність до будь-якого свисту, шуму чи крику птаха, які віщують бурю або лавину. Наказує також прислухатися до знаків неприглядних. Нераз по роках щось пригадує, що загрожує за будь-які порушення. Послухайте, як над усією лісосікою віє постійний шепіт правил, постійної співдружності і як застерігає. Коли самі люди чи уряди створюють установи страху, то самі нахабно крадуть недосяжну для людини спільність. Але ліс і світ поблажливо нас терпить, іноді бережно стрясе із себе застереження, як морозяний іній страху, щоб нас осадити. Визволити людину від страху? А для чого? Щоб стала зухвалою?
Та коли б хтось все ж побачив наших молодих рубачів, то подумав би відразу: з такими людьми можна торгувати, можна їх наймати, але, мабуть, не залишатися з ними сам на сам на пустирищі, де все віддано на волю сумління…
Як же це? А де ж, як не в пущі, гніздяться лісові люди, казкові розбійники? Там місце для твердих, безжальних, жорстоких, як їхня праця. Мабуть, так із трепетом подумає собі не один приблуда з країв, з міст і з сіл, де люди вигадали собі, що вони живуть у безпеці. Чи може там у пущі, де стикається і сплітається коріння життя, сумління зовсім і не затихає? Просто тихіше закарбовує, аж поки не настигне, не вхопить за горло, стисне? Не буде відкладати, поки люди вдадуться до дій, що порушують закони Бога і людини. Завчасно, якщо не послухають шепотів, які іноді називають забобонами, — викличе лавину, грім, падаючі колоди, і знищить завчасно. І таким чином завчасно визволить від намірів і дій, які вилуплюються у безпеці і з безпечного зухвальства.