Ми здогадаємося, а може пізніше й побачимо, чи попри одержимість і поспіх молоді рубачі чули шепіт, не гірше від інших? Вони про це ніколи не розмовляли.
Аби тулуби дерев з відрубаними руками, з обдертими щупальцями зелені, з облупленою корою, гладкі і рівненько під мірку порізані, викрасти якнайшвидше і обезволити остаточно, задля того, аби поскладані у штабелі і позначені, їх власна «мати-пуща» не впізнала, Савіцький за допомогою Фоки взявся за побудову риз вздовж потоків Рабинця і Попадинця.
Піонери лісосік, італійці, були великими майстрами. Савіцький навчився у них багато-чого у панському бутині на Руському, але свою будову готував ще міцніше, а понад усе точніше і щільніше, ніж італійці панську. Достатньо сказати, а це підслухане, що коли він будував ризи: то насвистував пісні підкостельних старців. І навіть розтягав степові мелодії, котрих у горах майже ніхто не знав, а напевно ніхто не любив. Так він перевіряв кожен жолоб ризи, кожен стик, а передусім старанно закладав і перевіряв підпори. На дні заглибин ярів вбудовував на кам’яних основах міцні вежі, звані кашицями, чотиригранні, котрі подібно, як хати в’яжуться з балок у ключі. Щільно наповнював їх камінням і гравієм, а забезпечував з боків великими підпорами, які називалися «ведмедями». Не менш терпляче, міцно і надійно — завжди під старцівські мелодії — він ставив підпори веж на випуклих місцях і на рівних ґрунях, так звані «вори» (жеребці) під стиками жолобів ризи, оперті на лапах, що стирчали голівками ззовні жолобів, а розвернуті були до середини, хвостами одне до одного. Старцівських мелодій він притримувався побожно, і треба визнати, що на свисти і шепоти пущі не зважав. Фока, а також Петрицьо допомагали йому завжди, коли мали час.
Та Фока весь час переривав роботу, їздив у село по продукти, а навіть у долину для розмов з купцями. Одного дня він галопом летів до Ясенова, щойно встигав відпочити, міняв коня і гнав у Кути. Повертався також поспіхом, іноді уночі на виснаженому коневі, ведучи по кілька нав’ючених коней, і сам теж втомлений, але з пістолетом в руці, бо вовки зацікавились рухом і почали появлятися на плаях.
Коли Фока проїздив через село у долину, в Жабйому тихцем посміювались, а потім все голосніше: «везе дерево до Кутів». А коли повертався з нав’юченими кіньми: «везе золото з Кутів». Насміхалися, що рубачі бігають із висолопленими язиками по пущі, а ще жоден навіть не понюхав грошей. Або ж, що Шумеї намарно годують рубачів, як товстих поросят, бо з цього і так нічого не вийде, а вони тимчасом вичерпують запаси гуслянки, бринзи і борошна, і треба тільки почекати, аж вони самі почнуть бігати за земельними векселями. Віщували, що робітники без зарплати обов’язково повтікають, врешті-решт коло церкви вголос розповідали, що ті вже порозбігалися. Люб’язні, як правило, пліткарі повідомляли ці новини Фоці. Фока поспішав все більше.
2
Кілька разів Фока зустрічався у старого священика Бурачинського із купцями, а радше з агентами, котрі, чи то заохочені ним, чи приманені заробітками, відважилися добратися через Кути аж до Криворівні. Донині гордо розповідають над Чорним і навіть над Білим Черемошем, що «Фока Шумеїв мав авторитет, честь і повагу у панів. Вмів їх причаровувати». Бо й цього вже було багато, справжні чари, і самим таким купцям могло здаватися надмірною честю, навіть самопожертвою, що вони добралися вибоїстою дорогою понад Черемошем до Криворівні, де тоді ще не було жодних господ чи заїздів. Молодий дідич з двору у Криворівні чи то не хотів з ними розмовляти, чи то їх навіть до нього не допустили, а вісімдесятилітній священик прийняв їх відразу гостинно і зайнявся ними. Але щойно тоді Фока відкрив для себе, яка безодня відділяє його дерево, заховане у пустирищах, від кишень купців, а може ще більше від їхніх думок, від цілого їхнього світу. Яких же нових чарів треба, щоб перекинути міст через цю безодню?! Про ці чари ніхто й ніколи не дізнався, окрім старого священика, бо Фока навіть батькові про це не розповідав, а Савіцькому тільки те, що було найважливіше.
Треба ще пригадати, що у той час залізниця доходила, і то не дуже давно, тільки до Львова. Але й це дарма, бо вся південна частина Галичини, і перш за все ціле пограниччя, сусідня Буковина і Молдавія, куди мало плисти дерево Фоки, не мали, а навіть ще довго й не знали, залізних доріг. Залишалась вода, сплав потоками і річками, повними несподіванок, підводних каменів, крутих поворотів чи небезпечних мілин. Поза відомим бутином в лісах старого дідича практика була такою, що коли хтось із купців чи посередників хотів використати суттєву різницю поміж надлишком деревини, дешевою робочою силою і відсутністю готівки у горах з одного боку, і потребою на дерево та цінами на віддалених ринках з іншого боку, то купував у власників лісів все дерево на пню і сам організовував вирубку і сплав. Або ж, у найкращому для продавця випадку, забирав дерево зрубане, окороване і складене в лісі, іноді спущене до найближчої води, а радше сплавлене Черемошем аж до Кутів, куди від підніжжя великих лісів треба було пливти щонайменше цілий день від світанку аж до вечора.