Фока шукав чогось іншого. За посередництвом корчмаря із Роздоріжжя, Йосенька, котрий іноді їздив у Чернівці, він вийшов на таких, що хотіли сплавити дерево водою аж до Молдавії чи й далі. Пригода приголомшлива для будь-кого! І чим вона була важчою, тим більше притягувала, ба, поглинала Фоку.
Запросив Фока, зрештою, чотирьох директорів, щоб оглянули лісосіку. Вони зобов’язалися привезти з собою гроші, щоб залишити їх у священика після контролю бутину і придбання дерева у власність. Це були, як казали, директори на Галичину, Буковину, Румунію і ще якісь країни. Він чекав на них у священика, а священик йому пояснював так:
— Директори на ці країни, це так само, як єпископи на цілу дієцезію чи на цілу країну. Бувають теж єпископи на округи, де цілком немає віруючих, або їх зовсім мало так, як наші католицькі на Румунію. Латиною це називається…. — та менше з тим. Є лише єпископ, якийсь там костелик, трохи священиків, а віруючих ще менше. Отак от.
— То чим же вони там займаються? — питав Фока.
— Винюхують потрохи, може хтось навернеться, вичікують.
— А директори?
Священик голосно засміявся:
— Теж чекають, може хто навернеться, а винюхують ще жвавіше.
Фоці вже не віднині туманилось у голові. Він бачив кількох з тих панів, очікував тихцем, що добереться до самого ґазди. А тут щораз то новий — знову директор і кожен каже, що те чи се не від нього залежить, а від дирекції. Директор над директором і кінця не видно, директорів, як собак у великій стаї, бігають навколо, а в кожній загороді додатково новий пес так, як колись у Танасенька Уршеги, а тепер у його сина. А може вони щось крутять? Але ні, бо справді ж якийсь той більший директор, що приїхав у Чернівці, погодився на те, чого попередні не могли вирішити. А тепер нові директори, може ще більші? Боже мій! Директори за директорами, над директорами дирекція, над дирекцією знову директор, а над ним ще якась більше дирекція. Фока виглядав ґазду — де ж він? Розповідали, що є такий — «шеф», часом називали його ще й «чіф». Англієць, що сидить за морями, скрізь-ускрізь, де є порти, а приїхати не може, бо мусить бути скрізь, але весною приїде до Молдавії, у Галац, щоб забрати дерево. Шеф — це може ґазда? — Фока показав священику товстий білет, з якого вони вичитали, а як вже вимовляли, то їхня справа, ось що:
— British and Continental-Timber-Trust[28].
Знизу були адреси. Скільки ж адрес? Лондон, Відень, Будапешт, Константинополь, Ясси. І якісь літери з крапками, зовсім не зрозумілі.
Священик хоч і вчений богослов’я, хоч і багато весь час читав, мучився:
— Га, може це таке прізвище шефа? Але ні! Чекайте, це, мабуть, щось таке, що називається — фірма. Типу спілки ґаздів, де їх багато, але жодного не видно. А може самі директори?
— То хто ж дає гроші і хто їх отримує за дерево? — питав Фока.
— Мабуть, банк, — міркував священик.
— Хто це? — питав Фока.
Священик пояснював, як умів, а Фока весело розсміявся:
— Так вийшло б, що самі гроші є ґаздою?
Старий, веселий священик засміявся ще голосніше:
— Ви не смійтеся, бо так справді кажуть, а навіть так пишуть, але й мене це дивує, адже хтось повинен відповідати перед Богом і перед людьми. А тут начебто виходить так, що один ховається за іншого: я не ґазда, це залежить від дирекції, від контролю. А на завершення кажуть ще дивніше, що — капітал.
— А це що?
— Як би це вам сказати? Готівка в касі, але ні, бо є ще якісь важливі папірці, акції, бони, векселі, ех, так насправді то ніхто не знає, що це таке той капітал.
— Ніхто не знає? — Фока засмутився.
Священник засміявся і втішав:
— Капітал — це породиста корова, вим’я гарне, але не подоїш, вона сама всіх доїть.
Фока запитав:
— Чи з цього не виходить, що вони нам не заплатять, заберуть дерево, а нас залишать із папірцями?
Священик задумався.
— Буває й так, бо в газетах пишуть, що «банкротство» — це латиною ruptum — це означає, що банк поламається і нічого не має так, якби хтось підпалив стодолу або її повінь затопила. Ну, випадок, але може бути й усіляке лайдацтво також.