— Лайдацтво у таких вчених панів? У великих містах?
— Але це рідко трапляється, дуже рідко, — втішав священик похапцем.
— То який же для нас вихід?
— Для вас? Га, — коли з рук в руки, тут дерево, там гроші. Найкраще золоті. Бо ви з деревом не втечете, та й куди? А вони з грішми — ну, ні, вони також ні, але краще бути впевненим.
— Але чому ж вони так швидко, так швидко хочуть? Це також може щось недобре?
— Ні, це в них така мода. Хтось чекає десь далеко на дерево, бо тому треба, а ці хочуть йому продати, постачити, а потім знову летіти далі з грішми все швидше, і все швидше.
— Для чого ж все швидше, якщо раз добре зароблять, то може досить?
Священик втомився, він був безпорадним, зрештою знайшовся і відповів запитанням:
— А чому ж ви у себе на лісосіці працюєте все швидше, щораз швидше?
Це справа проста, то лісосіка, то одноразове, ми зовсім не маємо грошей, а мусимо купити інструменти, а коли бутин закінчиться, то всі почнуть господарювати так, як Андрійко Плитка, і — спокійна голова. Тоді не будемо поспішати, бо й чого?
Священник розставив руки, промовляв тихо, немов сам до себе:
— Може це так, як з паном Богом, який створив собі світ, а люди зробили так, ніби це тільки для людини. Ті банки, ті дирекції це ж не для ґазди, це для чиновників.
Фока теж говорив із собою:
— Це ж треба, що розмножилося стільки службовців, а ґазду в сторону?
Священик задумався і уважно глянув на Фоку:
— А може так і краще?
Фока зовсім не був лякливим, він не боявся новинок, адже сам їх шукав, але шкіра йому затерпала і він цього не приховував від священика. Від батька і від діда він твердо знав одне, що ґазда з ґаздою завжди домовиться і погодиться. А тут ці нові директори? Хто ж їх знає, чи вони ближчі до того прихованого ґазди, чи вони лише по стороні грошей і всіх тих незрозумілих слів, про які розповідав священик.
3
Нарешті приїхали довгоочікувані гості після полудня в суботу. Заїзд з дороги до плебанії був дещо стрімким, але можливим. Приїхали чотири пани-директори у віці від сорока до п’ятдесяти років, всі невисокі на зріст, повнотілі, товстіші від попередніх директорів, а один із них — найстарший — таки зовсім товстий. Не такі великі і пузаті, як це бувають війти, зате всі м’якенькі, пухлі, і всі як один із золотими ланцюжками на черевах. Священик розмістив їх по приготованих для них кімнатах, після чого повернулися всі до їдальні, де чекав Фока. Дивилися одні на одних мовчки, у затишній їдальні похолодніло. Коли почали розмовляти зі священиком, то виявилося, що тільки один з них, буковинець, говорить польською і руською, а всі інші — німецькою. Але, як нібито в Монархії дуже барвиста Armeesprache[29], так була і ще може багатша Geschäftssprache[30]. Та будь-що-будь австрійська розмова була реальністю. Пани-директори, аби їх краще розуміли, докидали до німецької різні слова, то слов’янські, то румунські, менше чи більше перекручені, а також якісь інші, незрозумілі. Двоє з них перемовлялися між собою угорською, а троє рідко утинали, немов шкіряним батогом, якісь короткі гортанні слова, такі, яких ані Фока, ані священик ніколи не чули і жоден з них не розумів. Пізніше виявилося, що це англійською. Але врешті-решт не такі вже й холодні, по-австрійськи тріпались так, що можна їх було зрозуміти. Фока непогано знав німецьку з військової служби, а також італійську, підчас подорожей трохи навчився румунської. Поміж ґаздів у ті часи ніхто не знав стількох мов, а серед мешканців гір — хіба-що якийсь заблукалий ремісник. І знову те саме: Фока відразу розпізнав, що ці пани — це власне й не пани. Тобто — не ґазди, а може їм і далеко до ґаздів, знову самі директори. То щойно вони почали між собою розмовляти, то знову почулися слова про великі клопоти, про велику відповідальність, що вони мусять те і се, і врешті, що мусять здавати розрахунки дирекції. Ще навіть не сіли до кави, щойно промовили безпосередньо до Фоки, а перші їхні слова були кількома мовами: «Швидше, швидше, швидше». І відразу ж той буковинець з вірменським носом перекладав польською і руською: «Швидше, швидше, швидше». А потім ще всі рухами рук і пальців махали, кивали, рубали і прошивали повітря, гарячково радились, що мало означати: «Швидше, швидше». Щойно вони завершили цю виставу, найменш пухлий з директорів, світлий блондин, очі якого були щільно захищені випуклими окулярами, втяв наказовим тоном, практично суворо: «Zeit ist Geld. Zeit ist Geld»[31]. Фока зрозумів кожне слово, але не зрозумів їх значення, задивився на директора уважно, мало не з захватом: «Ну, німець! Німець, як має бути!». Та відразу стряхнувся і запитав: