— А що це означає: час — це гроші?
Буковинський вірменин на прізвище Зариґа надмірно пожвавився і завзято пояснював, немов це була головна справа, то польською, то руською, і навіть румунською. Інші також пожвавились, і навіть дуже німецький блондин. «Австрійські балачки» — це не абищо, це гаряче прагнення, щоб весь світ зрозумів. Вони охоче пояснювали не лише німецькою, а вставляли слова слов’янські, румунські, угорські, і звертаючись до священика як до свідка чи до перекладача, навіть латинські, — Фока не розумів. Із завзяття панове-директори перебивали один одного, тому пан Зариґа з лінивою усмішкою поважності попросив, щоб вони дали йому можливість перекласти. Директори замовкли, пан Зариґа перекладав ліниво, але голосно:
— Якнайбільше часу на роботу, весь час! Якнайменше часу на свята, зовсім нічого для розваг, продати кожну хвилину, продати весь ваш час, розумієте, бо час — це гроші.
Фока скривився:
— Але ж я маю на продаж не свій час, а дерево.
Директор Зариґа утішився, шукаючи схвалення в очах директорів, поспішав:
— Власне — дерево, і якнайбільше, якнайшвидше, весь час для дерева, біля дерева, у дереві, під деревом, над деревом.
Фока відтяв:
— Ні! У свято, ані у півсвято ніхто не захоче працювати. Ніхто не продає ані часу, ані повітря, ані води. Мій час не на продаж, я зроблю з ним те, що захочу.
Директор Зариґа налягав щораз більше. Кинув хижо оком навколо, немов перескакував з директора на директора, відчув себе дуже важним:
— Ми всі, і я також, вимагаємо, щоб нам платили за час, за те, що зараз із вами втрачаємо час. І за той важкий шлях також, і за кожен синяк від ям теж, нічого немає задурно, ми будемо вимагати, щоб нам заплатили за те, що у нас немає часу ні на відпочинок, ані, щоб думати про щось інше, як тільки про дерево. І вам ми заплатимо добре, платимо за все, бо все продається, і ви з усього можете мати гроші, гори грошей.
Фока відповів поважно, а навіть суворо:
— Пане директоре, ми для того продаємо дерево, мучимося для того і голови під колоди підставляємо, щоб мати вільну голову, щоб мати свята і багато часу для розваг. Людина цілий рік чекає на свята, бо задля чого ж існує церква божа і священик.
Директор Зариґа промовляв тихіше, спокійніше, немов хотів прошмигнути у серце Фоки:
— Але ж без грошей нікому нічого не даєте за дармо, також і вашого часу, не підете ж у ліс за добре слово, не поїдете в чужі краї, ані навіть в гори Угорщини, отак собі ради забави. Лише задля користі, тобто задля грошей. Неправда? Бо гроші — це час, а час — це гроші.
Фока засміявся:
— А скільки ж разів я ганяв через верхи, туди на угорський бік заради танців і забави? Скільки ж часу на це пішло? І хто ж мені заплатив? Я сам платив музикантам, трьом капелам, щоб грали по черзі. І танцював, скільки ж днів.
Один з директорів, видно мадяр (панове звали його по простому Pali, а часом Herr Baron) нашорошив вуха, наблизився до Фоки і цікаво усміхнувся. Інші охолонули, замовкли і тільки священик, майже двометрова тичка, рум’яний, найбільш жвавий посеред усіх, залишався невтомним. Підводився, сідав, ходив по кімнаті, підігрів гостей відразу і невпинно підігрівав. Але хоч-не-хоч охолоджував їх словами:
— Мої милі гості, нам дуже приємно, але для вас то якось недобре складається. Ви погано вибрали, бо у нас говорять: «що швидке, те бісівське, а що поволі, те Бог любить і дозволить», ми маємо час, а на грошах то чорт сидить. Платіть добре, якщо ваша ласка, чому б ні. Але про гроші надто багато не говоріть. А без свят і без забав ніхто не захоче працювати. Відлякаєте їх.
Фока, не погоджуючись ані зі священиком, ані з панами, перейшов відразу до суті справи:
— У нас поволі-поволі, отче духовний, це коли з коровами і з телятами, це так. А в інший раз, то й занадто швидко і необачно, ви це добре знаєте. Так чи інакше, але таких вправних, сміливих і завзятих до роботи, як ці рубачі, мої побратими, то ви ніде в світі не знайдете. Все зробили без грошей, без найменшого завдатку і роблять дальше. А чорт на грошах? Правда, є таке прислів’я, що сидить, але на нечистих, на тих проклятих, і спокушає. Мабуть, і до неволі також? Нас не спокусить, ми не боїмося. Отже, що тут довго говорити, запрошую панів оглянути бутин, дерево і роботу на власні очі, це недалечко, коні чекають. Вже завтра раненько… Ах, правда, це свята неділенька, Служба божа, треба б скористатись. Ну, тоді в полудень…
Купці подивилися один на одного, потім на священика. Священик, як і годиться, знову розважливо охолоджував: