— У наших людей сусідом звуть того, хто мешкає на он тій горі, за кілька кілометрів шляху; а недалечко — це у них день дороги, від світанку до ночі. Про це треба пам’ятати, бо панове з міста, делікатні, втомляться. Правда, я хоч вже й старий, та тримаюся на коні, бо мушу, але навіть я на тому Рабинці ще не був, бо чого б це? Але знаю від пастухів, що це далеко, дорога через ліси, кам’янистими стежками, а ще болото, там на горі може й холодно.
Фока не відступав:
— Ні, зараз сухенько, тепло, гарно, і цілого дня на дорогу не треба, вистачить половину, аби лиш трішки поспішитися, бо ніч рано настає, а вночі — зрештою, вовків ще не видно, немає вовків.
Панове пробуркотіли один до одного:
— Вовки, вовки…
— Але ж я кажу: вовків немає, — повторив з притиском Фока.
Пан Зариґа смутно процідив:
— Гарна історія: вовків немає — це означає, що вони є.
— Ні, у мене означає, що нема, — прибив Фока.
Директори переглянулися, німець застиг. Похмуро видавив з себе: вовків немає.
Знову замовчали. Так склалося, що ані священик, ані тим більше Фока не хотіли псувати справи, але як тільки щось сказали, то цим зовсім не заохочували. Клопітна розмова тяглася, як клей з борошна, та весь час розклеювалася через відсутність тієї клейкої рідини, яка називається спільною мовою. Відсутність такої рідини для справи є ще гіршою, ніж відсутність вільної готівки, а нудьга — найгірша.
Однак несподівана подія дещо урізноманітнила розмову. Барон, якого колеги звали Pali, дивлячись на них знущально, задоволено захихотів:
— Гарна мені історія, вовків немає.
Вони погасили його мовчанкою, тому він відразу почав нудьгувати, підійшов до вікна, повернувся, весь час позіхав і позіхав. Раптом пожвавився від якоїсь думки і промовив:
— А циганська капела тут є?
Священик охоче відповів:
— Раз на рік чи двічі приїжджає з Буковини до пані-дідички від її родичів.
Барон спохмурнів, але відразу ж розвеселився і запитав:
— А танці, танці? Можна їх побачити, можна потанцювати?
Священик втішився, оголосив з усмішкою, але майже урочисто, вказуючи на Фоку:
— Має пан барон перед собою першого танцюриста на всі три сусідні країни, такого, що танцює упродовж двадцяти чотирьох годин і довше, замучить капелу за капелою, а перетанцює всіх. Перемагав уже кілька разів, навіть отримував на згадку вінки і перстені.
Барон засміявся, як хлопчисько, підскочив від вікна до Фоки, немов вискочив із директорської шкури. Його очі наповнилися, загорілися дитячим світлом, як у закоренілого гультіпаки.
— Ну, то їдьмо, їдьмо вже, де ж ті танці?
— Танцюють скрізь і весь час, треба це визнати, — відповів священик.
Найстарший з директорів, віденець, із притрушеною сивиною головою, на прізвище Гусарек, з несмаком скривився, і бовкнув:
— Треба й те визнати, що для пана барона це найкраща рекомендація відносно інтересів трасту.
Директори зніяковіли. Вірменин з лінивою похмурістю глянув на барона, надто німецький блондин, озброєний скельцями, зробив кам’яне лице. І барон відразу опанував себе так, ніби передумав:
— Ну так, але ці гори-ліси, це так нудно. Людині хочеться чогось — швидше, швидше…
Барон надувся і знову жахливо позіхав. Всі знову замовчали. На щастя, з’явилася дружина священика, як форпост і лідер цілої батареї паруючих кав, варення і тістечок, які на величезних тацях несли дві сільські дівчини. Панове підірвалися, віталися. Паніматка Леонора була така висока, майже як чоловік, але значно крупніша. Її набрякле обличчя, посічене дрібними зморшками беззахисно посміхалося, як у засоромленої дитини. Директор Гусарек звернувся до неї з істинно віденською галантністю, вибачався за нашестя, робив компліменти. Паніматка на хвильку злякалася від такої навели німецької мови, заніміла, опустила очі, почервоніла. Директор, очевидно завсідник Бурґтеатру — тоді ще на Баллпляц, під керівництвом славетного Лаубе, вказував на колег і заспокоював господиню дому: «Nichts für ungut Gnädige Frau, lauter beleibte Herren. Lass wohl beleibte Männer um uns sein»[32] — як сказав Юлій Цезар у Шекспіра.
Остаточно перелякана дружина священика прошепотіла:
— Котрий це Юліуш?
Священик швидко пояснив:
— Леонцю, це з літератури, з театру. Панове — світові люди.
Щоб підтримати дружину, він сам запрошував гостей. Сідали до столу, паніматка рятувалася від паралічу несміливості, як могла, пригощаючи місцевими смаколиками, вареннями з роз і з дерену, рожевими сорбетами, а також білими і темними. Та вона відразу ж мала ще одне заняття, бо щойно вона увійшла, то коти, спочатку два, а потім третій та ще й четвертий, а за ними і пси: один, другий, третій, маленький, а за ним великий і ні такий, ні сякий, впихалися і горнулися до господині дому. Паніматка вставала, виганяла свою худобу, та попри це тварини чатували за дверима і, як тільки якась з дівчат заходила, вони прошмигували знову. Проганянню не було кінця. Тимчасом Фока прискіпливо приглядався до директорів, ніби підсумовував те, що досі зауважив. Пан Зариґа, — той буковинець, що весь час перекладав, — то застигав у нерухомому лінивстві, то немов лякався, що недостатньо уважний, і сказав очима з людини на людину. Але жоден з його поглядів не був приязним, після кожного прояву занепокоєння він дивився на своїх колег із ледь прихованою огидою. Мадярський пан барон, званий Pàli, з чорними повними очима, то знудьгований, то бешкетний, або розважався з будь-чого, то знову ж нудьгуючи дивився у вікно і позіхав. Раптово пожвавлювався, коли хотів щось сказати, і відразу ж забував що. Третій, найстарший директор герр Гусарек, найповніший, вже міцно посивілий, з вицвілими нерухомими очима, з великим діамантом на грубій краватці, поважний, майже урочистий, стриманий у словах, з відчуттям респекту, з очікуванням респекту, і сам апріорі ставився до всіх з респектом. Він втупив очі у Фоку і вивчав того поглядом не менш прискіпливо, ніж той його. Але директор Мандль, той архинімецький блондин, найбільше зацікавив Фоку: «Чого ж він такий якийсь скутий, закритий, не тільки випуклими скельцями, але й одягом просто з іголочки, бездоганно випрасуваним, але найбільше уривчастими словами, холодними?».