Та все ж підвечірок не був цілком спокійним. Після котів і собак появились якісь священикові клієнти. Його до нього викликали що якийсь час.
— А що там, все гаразд? — питала паніматка чоловіка.
— Як ніхто не вмирає, то вже добре. Якщо не треба верхи поспішати аж на гру, то вже добре. А от з мертвими немає поспіху.
В часі підвечірку унаслідок розслаблення барон, дивлячись на Фоку, лукаво промовив:
— А які ж тут у вас танці?
Фока не поспішав відповідати і священик його охоче виручив:
— З жінками: гуцулка, півторак, коло — це шумить, шумить, як Черемош. А ще більш буйні танці — це у самих мужчин. У таких танцях Фока виграв. Є ще аркан — Räubertanz[33], є круглєк — Beiltanz, це йде schneidig, швидко-швидше так, як ви любите.
Священик голосно засміявся, бароном підкинуло, він знову виривався з директорської шкури, він гарячково випалив, скандуючи угорською:
— А bètyàr tàncolas — з топірцями! Так, як у нас в пущі, самі хлопці з ціпами, у мене в Zàla megye також, самі мужчини…
Барон шукав слів, проскандував щось угорською, чого ніхто не вловив, і не відомо, до чого випалив:
— C`est èpatant, c`est ècrsasant[34].
Він знову кидав полохливі погляди на колег і відразу ж, ніби від цього почав непристойно позіхати. Паніматка оцінила і, насмілившись, зауважила з приємністю:
— Herr Baron liebe танці?
Гладке лице барона розпливлося у вдячній посмішці, вхопив паніматку за руку і викинув з себе завчене: «прошу пані», та відразу ж вилаявся мадярською, погаснув і замовк. Але всім тілом розвернувся до Фоки, приглядаючись до того з симпатією, немов оглядав рідкісного звіра. А паніматка вдячна, що він їй додав відваги, вирвала з себе:
— Herr Baron solche sein Mann, solche unser Mann.
Ніхто не зрозумів, навіть священик, і тільки після з’ясування у жінки, зумів пояснити, що це мало б означати: пан барон — своя людина.
Але найстарший з директорів, вважаючи, що барона потрібно вгомонити, і звертаючись із вишуканою чемністю до паніматки, злостиво підкреслював кожне слово, особливо форми минулого часу:
— Наш барон тримав у себе у дворі постійну циганську капелу, це коштувало дорого, дорого, а потім і тепер. — На щастя, ті найвищі зв’язки: нехай тепер це коштує іншим…
Барон глянув з докором, паніматка не зрозуміла натяків, але оцінила великопанськість барона і галантність директора Гусарека. Не будучи вже в змозі заохотити гостей, щоб вони ще поглинали варення, вона намагалась догодити їм якось інакше, вона робила зусилля щось сказати, але весь час недоговорювала і замовкала. З свого боку, намагаючись підтримати господиню дому, директор Гусарек запитував про здоров’я і про родину. Паніматка посміливішала, зітхала:
— Ах, діти так далеко, in Welt[35], ми тут самі, доньку видали за священика, а син от… хто знає, що з ними…
Священик переривав, немов гальмуючи відвертість дружини: