— Їдьте на бутин, допоможете собі і мені.
Поміж директорами проскакували якісь тіні. Гусарек, охолоджуючи Зариґу, знеохочено буркнув:
— Пане-колего, нам зовсім не йдеться про те, щоб збільшити витрати чи власну бюрократію, а тільки про якість і деревини і про її доставку. Ми гадали, що священик нам у чомусь допоможе.
— Поможу, поможу, — похапцем кинув священик, — але не у справі деревини чи води, і не грошей, а тільки те, що стосується людей, людини.
— Пан староста із Косова також обіцяв помогти, — вставив Зариґа.
Директор Гусарек чемно іронізував:
— Ах, пан староста, хто б смів його турбувати.
Директор Зариґа підвівся, підійшов до вікна. Вже темніло, але було видно чорні ліси на Синицях. Він промовив з притиском:
— Адже навколо ліси і ліси. Оскільки ми вже тут, то знайти дерево не важко. Це чиє?
— Молодого пана дідича, ось це все навколо, — відповів священик.
— Продає?
— Ні, відколи старий пан віддав йому маєток, взагалі.
— А чому?
Священик стенув плечами:
— Це не моя справа.
Священик дивився на Фоку:
— Як же ви це хочете зробити? Чому власне не хочете тих рубачів, ані фахівців? Пригадуєте, які клопоти мав старий пан, поки не привіз італійців? Адже спеціалісти…
Коли священик промовляв, директор Гусарек і раз і вдруге попереджувально кахикнув, а оскільки священик не зауважив, то коротко перервав його:
— Ах, ці буковинські спеціалісти, теж мені допомога…
Директори слухали зацікавлено, споглядаючи то на священика, то на Фоку. Фока відповів:
— Я маю бистрецьких рубачів, цього вистачить.
— Андрійка Плитку? — запитав священик. — Це добре.
— Ні, Андрійко господарює, він вже не хоче рубати, але є Кузімбір, той Білоголовий.
— Знаю, я знаю їх усіх, — казав священик, — я їх хрестив, їхніх батьків також, дідів пам’ятаю, та ви й сам знаєте, Фоко, я їх знаю краще, ніж ви. А якщо їм перехочеться?
Фока буркнув:
— Я беру все це на себе.
— Не говоріть нерозважливо, — застерігав священик, а директори нашорошили вуха. — Корови отеляться, кобили ожеребляться, храмові свята, забави, не дай Боже бійки, а можливо і процеси, а потім, коли дійде до сплаву — ого, я це знаю.
Фока мовчав, священик раптово встав, розставив руки:
— Але оскільки ви все берете на себе, то — отже, мої панове — ось людина!
Фока не ворухнувся, директор Зариґа зверхньо процідив:
— Добродій священик такий порядний, занадто покладається на людей. Люди завжди знайдуться.
— Аби лиш дерево знайшлося, — сухо процідив директор Мандль.
Священик засміявся:
— Дерева самі себе не зрубають і не звезуть.
— Дерево теж знайдеться, — недбало продовжував Зариґа, — але от ризи, гаті? Не будьмо дітьми, хто ж це зробить?
Священик знову звернувся до Фоки:
— Ну, і справді, хто? У вас же італійців немає.
Фока відповів:
— Петрусь Савіцький, панотець його добре знає.
Священик збадьорився:
— Майстер з майстрів, справедливий зі справедливих, що не зробить — те золото. Ці двоє людей? На них можете збудувати все.
Директор Мандль зняв окуляри, його випуклі очі загорілись цікавістю. Він промовив вже не так скупо:
— Може, панотець має рацію, я теж знаю такі випадки, тільки два, коли людина чогось вартує, багато вартує.
Зариґа поблажливо дивився на священика:
— Панотець все про людину, а нас цікавить дерево.
Священик віджартовувався:
— Але ж дерева, то не мої парафіяни, а Бистрець належить до моєї парафії.
У свою чергу священик, ніби щоб зрівноважити те, що він сумнівався і критикував, розхвалював дерево з Рабинця, повторюючи під слово честі те, що він чув. Потім розповідав про старого Савіцького, про повстання, про скитання, про ту людину, наче про героя повісті. Директори слухали одним вухом, а барон зітхнув і потім застогнав голосним позіханням. Священик, відчуваючи, що його ледь слухають, розійшовся:
— Що ж ви, панове, собі думаєте, що це я на вітер слова кидаю? Руки мої негодящі, це так, але на них тяжіє багато-чого: народження, гріх, смерть і суд божий. Я хрестив, сповідав давав останнє помазання, а також хоронив їхніх дідів і батьків. А ці молоді, ще поки уклали в церкві побратимство, також сповідалися у мене.
Священик заспокоївся, коротко пояснив, у чому полягає практика побратимства, яка сягає дуже древніх часів, імовірно середньовіччя. Барон припинив позіхати і знову приглядався до Фоки. Директор Гусарек гладив білі, доглянуті руки, руку об руку, після чого поправив шпильку на краватці і промовив розсудливо та делікатно, але авторитетно: