Він ночував в околицях Палениці, саме навпроти блискучого берега Перкалабу, сформованого із блищакових, передвічних скель. Коли наступила ніч, він побачив на вершині гори блискіт. Спочатку подумав, що це відлуння далеких блискавок, яке відбивається від схилів Перкалабу, але знаки не зникали з Перкалабу, повторювалися акуратно, неначе світлові письмена. На щось вказували, про щось писали. Він прислухався, але скеля була далеко, окрім гулу води, нічого не чув. Фока тієї ночі не спав. Виглядав постійно крізь шпари куреня, на швидкоруч збудованого з кори. Щось про це він вже чув.
Отож, імператори вітрів, стерв’ятнико-люди разом з родиною, не могли собі знайти кращого гнізда, ніж печери, кружґанки і комори Перкалабу. Найстарший з них дід-стерв’ятник прилітав колись до громового діда до Криворівні, аж на вершину Ігреця. Хоч сам громовик був сліпим, але ніхто інший, здається, не бачив імператора на очі, з того часу відомо, що у діда-стерв’ятника гола шия, велика лиса голова, оточена вінком білого волосся, яке гривою спадає йому на плечі. Стерв’ятник-людина — очі світяться, ніс загнутий у дзьоб, а крила закривають усе тіло. Відомо й те, що молоді стерв’ятнико-люди мають зелене волосся і плащ з зеленого пір’я. Коли дід-стерв’ятник йшов, крила тягнулися за ним по землі, розштовхуючи каміння і згортаючи листя. Лиш настільки його було чути. Поза цим він прилітав і зникав безшумно. А як же він розмовляв із громовим сліпцем? Цього ніхто не знає. Єдине, що відомо напевно, що дід-стерв’ятник промовляв очима, а радше блискав очима. Оце й була вся його мова. У такій глибокій тиші, яка панує над Паленицею, інша мова була б недоречною. І хто бував на Палениці, той не перечитиме, що часом уночі ген з-поза Мокринового довго блистять імператорські очі. А іноді так пронизливо засвітяться, що й людині засвітиться щось внизу живота.
Будь-який хлист-мудрагель відразу скаже, що імператор стерв’ятнико-людей, то котрийсь із важливіших чортів — щез би. Але це дурість, бо чорта — щез би — не один бачив і нераз бачив у різних місцях. А імператора зачув хіба той, хто по землі пересувається не ногами.
Для цього у Фоки ще був час, для цього він ще був замолодий. Не скоро він туди повернеться. Вирішив, що колись він помандрує і у ці закутки з побратимом, навіть з кількома, що зробить все можливе, щоб прорватися крізь четвертий водоспад під Мокриновим і ще далі, аби лиш дістатися до головного пупка, де разом святкують весільні забави і віча форелі з усіх приток з угорської, з волоської і з лядської сторони.
ІІ. Танасенько
Якийсь десяток літ рубали той панський ліс на Руському. Не ліс це був, а воістину, цілий лісовий світ. Не дивно, що колись він розділяв племена і народи. Розповідають, що там, де Руський ліс і ущелина Руського потоку, колись була остаточна межа, старий кордон нашої слов’янської Русі. А далі на південний схід і дещо нижче виганяли звідкись аж на Черемош свої череди волохи чи якісь інші незнані племена. Що ж дивного, що у такій пущі, на межі двох світів гніздилася така полум’яноока, крилата жертва.
Фока Шумеїв з наймолодших літ знав лісову роботу. Кожне його перебування на полонині було пов’язане із вирубуванням просік, із випалюванням пасовищ і лугів. Вже як підліток він бачив у панських лісах перші бутини. Коли його батько наділив всім необхідним і він став ґаздою, то все ще рубали ліси на Руському. Щоб там не казали, йому була цікавою робота італійців, словенців і наших лісорубів. Він вирішив побачити її на власні очі.
Десь посеред великого посту у нього було трохи вільного часу. Чекав, щоб потепліло.
Хто ж не знає, що всередині березня, біля святої Євдокії (Одокії) у верхах відбувається щось дивне. Дні сонячні, блакитні. Як божий метелик, шепотом провіється крізь снігові замети, перше весняне сп’яніння. І в людях, очі яких відкриті на божий світ, також щось зашепче, як перші крапельки молодого вина. А потім за день, за два — повертаються безжальні снігові завірюхи.
Євдокія — означає добру з’яву. Невідомо, чи це весняний Бог посміхається крізь сніги? Чи це спокуслива мара, грізна Біда? Адже сироті-пасербиці, котру в такий день вигнала до лісу по малину мачуха без серця, попадя Одокія, господні святі дали дзбан малини. Сиділи собі десь там далеко посеред снігів — де тепер полонина Попадя — при вогнищі мандрівні старці, кудлаті і бородаті. Аж тут приваблене світлом появляється дівча напівзамерзле. — Чого шукаєш, бідненька? — Малини, — відповідає. — Вони щедро насипали їй повний горщик жарин з вогнища. Вона нічого не каже, йде, гріє руки до горщика. Дивиться: повний дзбан малини. Солодка і запашна малина — посеред посту? Це зманило мачуху у верхи і днем пізніше задушили її там вітри та снігові замети.