Танасенько збуджено кричав, наче священик на проповіді проти пияків. Фока делікатно перебив його:
— Але ж звідки набереться стільки лісів, щоб весь наш вік, всю нашу верству спутати?
— Їм лісів треба? Їм дурні потрібні. А дурнів вистачить. Побачиш, як вони розсмакують у тому, щоб не думати, не клопотатися, аби їм лиш привезли та поставили під ніс їжу і напої, як худобі.
— Ну і чим це їм зашкодить?
— Чим зашкодить? І ти, Фоко Шумеїв, так питаєш? А от дозволять себе вивезти кудись, як цих італійців. І десь там з ними, мабуть, гадюки будуть хрумкати чи жаби.
— І ви в це вірите, Танасеньку? А ви бачили тих італійців?
Танасенько охолонув.
— Чого б це я не бачив? Вони сюди іноді заходять. Гарні хлопці. А найприємніший той з цирку, той Каміо. Як потягне з бербенички, то цирковий показ на підлозі влаштовує. Зів’ється у колесо і качається, як міхур. Язика крізь ноги висуває і очі його сміються. Потішний він! Ми сміємося до сліз. Не кажи цього нікому, Максим’юче, бо відразу почнуть пліткувати: дуже мені кортить того з цирку на годованці взяти, всиновити. Я ще можу собі це дозволити, хоч вже й бідний. Бо все це належить моїм дітям, але їм всього мало. Ледве до шістдесяти літ дотягли, ніби й ґазди родовиті, а якесь воно старе і надуте. Сумне воно від багатства. А цей паяц сюди як прийде, то і з псами бавиться, і з козлятами підскакує, як козел, і телят пестить. Ну то ж з цирку. Тішиться ним вся худоба. І якось з ним все молодішим стає. А він же сам якась бідося бездомна, мандрівна, я його люблю. Але хтозна, якого він роду. Що з нього може вилізти? Не ґаздівська дитина. Ще мені тут почне жаби смажити на сметані. І до молока замість ґлєґу дасть на розчин сиру з живими хробаками… — Танасенько зітхнув. — Але не в цьому справа, — знову почав сердитись Танасенько, — вірю я чи не вірю у тих жаб. Знаєш, чим шкідливі бутини? Ґаздівства ніде не буде! Самі наймити з наймитів, і наймити навіки.
— Але ж, Танасеньку, трохи зароблять.
Танасенько не слухав.
— І це ще не все. Коли робота висмокче з них мозок, здурніють, як той старий мандрівний Панцьо, що від біди і Бога заперечує. Будуть лисі і голі, витерті, як старі бджоли. Ось тоді на них велика повага чекає.
— Яка ж це? — вставив Фока.
Танасій відповів урочисто:
— В газетах про них накарбують, що це наполовину звірі на показ. А досі ніхто не смів…
Фока несміливо вставив.
— Досі говорили, що ми повністю звірі, ведмеді.
— Повністю звірі?! — спалахнув Танасенько. — І хто ж це звір? Чи той, хто по-божому для всього живого, для кожної істоти має відкрите серце, чи той, котрий народ поганяє, як худобу?
— Але ж, Танасію, чого ви так чорно бачите. Зароблять трохи.
Танасенько перервав.
— Звичайно, що чорно, зароблять, проп’ють і ще й по вуха у борги позалазять. А ти не знаєш того, що чорт на грошах сидить? І як людина відразу багато заробить, то це на добре не вийде.
— Це правда, «чорт спокушає, але не змушає». Зароблять, повернуться на своє і ще докуплять панських ґрунтів. І будуть ґаздувати.
— Хіба-що жиди будуть ґаздувати, бо в них є розум. На своє кажеш? А звідки ж у них буде своє, у тих нікчемних пияків? Хто з них дбає про своє? Звикнуть до гурту, щоб разом пастися, як худоба, до всього злого звикнуть по тих норах.
— У яких норах?
— Ну, у тих колибах на бутинах.
— А що там таке?
— Що? Це яма, гірша від ведмежої барлоги. У передвічному лісі на самому дні. Дах нижчий, ніж у свинячому хліві, а вони самі як щезники прокляті, на животах повзають або навпочіпки скніють коло вогнищ. Там навіть немає де святих образів повішати.
— Теж мені новина. Чи ви на полонинах у стаї бачили десь святі образи?
— А нащо святих образів там, де сонце близько, світ широкий, а Бог святий дихає навколо? Але почекай, ти мене постійно перебиваєш, послухай. Я був раз там у тій колибі на бутині на Руському. Може це мені старість докучає, якийсь неспокій. Часом людина йшла б кудись — аби вперед. І шкода мені тих людей, хоч вони й дурні. Тож я бербеничку з горілкою величеньку, більшу від цієї, заніс їм. Їм і горілка не допоможе. Я туди більше не піду. Бо, знаєш, що тобі скажу наостанок. Найгірше те, що там все сіре, а навіть чорне. Запам’ятай це собі і добре зважай, чи там хтось хоч колись одягне червоні гачі чи узорчату хустку, чи переодягнеться у неділю. Не розбереш навіть, у кого з них світле волосся, а у кого чорне. Де там! А тепер подумай над цим: де така чорнота, там хоч би й грубі тисячі, хоч би й купалися в горілці, але добра там бути не може. Якщо помирати, то померти раз і все. На те подвір’я встигне кожен. Але жити в такій чорноті, ні, не піду більше…