Танасенько засмутився. На щастя, нагадав собі про земні турботи.
— Але ти, Фоко, щось слабо п’єш. Ой, слабо! Вважай, небого, бо не дай Господи, поживеш коротко. Ну пий, пий, синку.
Сам Танасенько радий з нагоди, чи щоб забути про чорноту, потягнув так глибоко, що аж страх брав, і продовжив:
— Ну, почекай, дай же мені сказати. Розповідав якось той, з Іваненкових Зеленчуків, котрого впіймали до війська і він відбув там свої двадцять п’ять років, але повернуся, — розповідав, що у якійсь там вугільній копальні, біда її знає, якій, якщо коня вниз спускають під землю, щоб він там візком тягав вугілля, то вже його там залишають на віки. То вже осліпне бідна, нещасна худобина. Боже ж ти мій! Ой, щось мені здається, що й ті лісоруби посліпнуть від лісу, та й від колиби. Або що їм очі повилазять, як у сови. Фе! Знаєш що? Ти там роздивися все і повертайся завтра до мене на ночівлю. Або й взагалі відмовся від цієї поїздки. Слухай, Максим’юче, де немає худоби, там сумно, людина починає задумуватись про смерть. А тут, хоч я вже й бідний, але покажу тобі молоду худобу і нову будову. І бербенички новенькі, красно писані. А на ті кедрові різьблені стільці, що я сам майстерно вимудрував, не хочеш глянути? Інкрустовані і явором, і сливою, і тисом. Але це за днини. Тису у мене багато. Я наробив собі нових кілків. Той дурний Булига, десь від євреїв накупив цвяхів, модних-залізних, і побив дах ґонтом. Щойно тридцять років минуло, а вже іржавіють ці залізні кілки, випадають і дірки в даху. А тисові кілки? го-го, ці собі постоять.
— А звідки ж цей тис?
— Га, звідки? Як і все — з землі. Заважала мені столітня смерека на пасовиську. Я її зрубав і вже почав видирати корінь, акуратно: чеканом, сокирою і лопатою, а тут, го-у! стій! Щось стукає внизу, як залізо. Під коренем смереки, старий тисовий корінь.
— І не пропав, не зігнив?
— Біда швидше згине. Тисовий корінь — вічний! Ану залиш так на сто років вільні царинки, щоб ніхто не косив. Знову з-під землі тисовий ліс вилізе.
— Так гадаєте? — перепитав Фока.
— Це напевно.
— Ну, то нема чим журитися, Танасеньку, наша верства з-під землі вилізе, бутини не зашкодять.
Танасенько відкрив рота, цікаво посміхнувся, хитро.
— Так кажеш? Може, може… — І знову почав нарікати: — Але ти, Фоко, говориш, говориш, а нічого не уживаєш, не їси, не п’єш. У мене так не можна.
Фока виправдовувався:
— Ви, Уршеговий рід, маєте міцні голови. З вами змагатися важко.
— Мої трунки ще нікому не зашкодили. А не одному повернули здоров’я. Я над цим мудрую вже тридцять років. Тут, аби ти знав, хитро поєднано одне з іншим. Трави, мед чи горілка і всяка всячина. На всіх струнах грає, як цимбали. Що одне послаблює, те інше підсилює.
— Але стільки їсти? Бабиці вхоплять, людина ж лусне, — боронився Фока.
— Дивися сюди, це найкращий лікар, — вказав на нову широку кахельну піч.
На поливаних кахлях кремового кольору, у яскравій зелені вилиті людські постаті представляли картини оптимістичні і цікаві, а також потішні і навіть незвичайні.
Фока розглядав їх з гордістю: опришки женуть на конях один поперед одного, з лісу за ними виглядають пушкарі у борошняних цісарських мундирах із подовгуватими карабінами. Інші глупувато розглядаються по горах. Корови із породистими вим’ями йдуть на полонини, за ними пастухи з трембітами, кудлаті пси, а перед ними зелененька блискуча полонина.
Весілля на конях, ґаздівська наречена, міцна, плечиста, на широкому коні. Корона на її голові світиться яскраво, як сонце. Навколо дружби і гості стріляють з пістолетів. Густий дим вкриває половину весільної сцени.
У кутку печі скромно прихована сцена з усіх міркувань дуже нескромна. Молодиця і молодик під деревом у позі і з подробицями, які не залишають жодних сумнівів. Але кара вже наближається. Ревнивий чоловік із сокирою поспішає, щоб відрубати знаряддя гріха.
В протилежному куті чорт з хвостом, радісно танцюючи, карбує гріхи на воловій шкірі. Трохи вище — добродушний і наляканий святий Миколай фалдою сукні намагається затулити грішників. Але далі їде на хмарі у колісниці, запряженій двома громовими кіньми святий Ілля з блискавкою в руці. Він так грізно споглядає вниз, що аж страшно дивитись…
Танасенько розказує:
— Я тобі там постелю! А там місця на трьох. Розігріті черепки краще тримають тепло, ніж гаряче накриття. Вранці встанеш міцний, як ведмідь, а поки-що уживай!